Третя жінка, в жалобі, сиділа у кутку в позі безутішної вдови. Дюруа подумав, що вона прийшла просити милостиню.
Тим часом нікого не впускали, хоч минуло вже понад двадцять хвилин.
Дюруа спало на думку звернутися знову до швейцара.
— Пан Вальтер призначив мені побачення о третій годині,— сказав він. — Прошу, гляньте, чи нема тут мого друга пана Форестье.
Тоді його провели довгим коридором до просторої кімнати, де четверо панів сиділи й щось писали за широким зеленим столом.
Форестьє стояв перед коміном, курив цигарку і грав у більбоке. Він був дуже вправний у цій грі і з кожним ударом насаджував величезну самшитову кулю на тонке дерев’яне вістря.
Він рахував:
— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…
Дюруа перебив його:
— Двадцять шість.
Приятель підвів очі, не перестаючи рівномірно рухати рукою.
— А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен сильніший за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли те старе опудало Норбер грає в більбоке. Він роззявляє рота, немов хоче проковтнути кулю.
Один із співробітників повернув голову до нього:
— Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке з антільського дерева. Воно належало, кажуть, іспанській королеві. Правлять за нього шістдесят франків. Це недорого.
— А де це? — спитав Форестьє.
І, промахнувшись на тридцять сьомому ударі, він одчинив шафу, де Дюруа побачив два десятки чудових більбоке, вишикуваних і перенумерованих, наче в колекції.
Поклавши своє більбоке на звичайне місце, Форест повторив:
— Де ж вона, ця дорогоцінність?
Журналіст відповів:
— В одного касира з «Водевіля». Я принесу тобі його завтра, якщо хочеш.
— Принеси. Коли воно справді гарне, я візьму; запас біди не чинить.
Потім, обернувшись до Дюруа, сказав:
— Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, а то ти міг би протупцятись тут до сьомої години.
Вони проминули приймальну, де ті ж самі особи сиділи на тих самих місцях. Тільки-но з’явився Форестьє, молода жінка і стара актриса хутко підвелись і підійшли до нього.
Він відвів їх, одну після одної, до вікна, і, хоч вони намагались розмовляти півголосом, Дюруа почув, що його приятель обом казав «ти».
Потім, одчинивши ще двоє оббитих дверей, вони пройшли до видавця.
Засідання, що тривало вже з годину, було партією в екарте з деякими із тих панів у циліндрах з пласкими крисами, яких Дюруа бачив учора.
Пан Вальтер тримав карти і грав із зосередженою увагою й обережними рухами, а супротивник його кидав, піднімав і перевертав легкі кольорові листки спритно, вправно й зграбно, як досвідчений картяр. Норбер де Варен писав статтю, сидячи в директорському кріслі, а Жак Ріваль лежав на дивані й курив сигару, заплющивши очі.
В душному кабінеті тхнуло запахом шкіряних меблів, тютюновим димом і друкарнею — специфічним запахом редакційних приміщень, знайомим усім журналістам.
На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями височіла величезна купа паперів: листи, візитні картки, газети, журнали, рахунки постачальників, друковані видання.
Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли за стільцями партнерів і бились об заклад, й мовчки почав спостерігати гру. Потім, коли старий Вальтер виграв, він сказав:
— Ось мій друг Дюруа.
Видавець кинув на прибулого швидкий погляд поверх окулярів і спитав:
— Принесли статтю? Вона дуже прийшлася б до часу, В зв’язку з дискусією Мореля.
Дюруа вийняв з кишені складені вчетверо аркуші паперу.
— Ось, пане.
На обличчі патрона відбилося задоволення, і, всміхаючись, він сказав:
— Дуже добре, дуже добре. Ви додержуєте слова. Чи треба мені переглянути це, Форестьє?
Той поквапився відповісти:
— Не варто, пане Вальтер: я допоміг панові Дюруа скласти статтю, щоб показати, як це робиться. Вона дуже гарна.
Вальтер, беручи карти, що здавав якийсь високий, худий пан, депутат лівого центру, байдуже кинув:
— От і добре.
Форестьє не дав йому почати нову партію й нахилився до його вуха:
— Ви пам’ятаєте, що обіцяли мені взяти Дюруа на місце Марамбо? Дозволите прийняти його на тих самих умовах?
— Так, звичайно.