Взявши приятеля під руку, Форестьє потяг його геть, а пан Вальтер знову захопився грати.
Норбер де Варен не підвів голови, він ніби не бачив чи не впізнав Дюруа. Жак Ріваль, навпаки, потиснув йому руку підкреслено і навмисно міцно, як добрий товариш, що на нього можна покластися в разі потреби.
Вони знову проминули приймальню; всі підвели на них очі, і Форестьє сказав наймолодшій жінці — досить голосно, щоб почули й інші відвідувачі:
— Видавець незабаром прийме вас. У нього зараз нарада з двома членами бюджетної комісії.
І він швидко пішов далі, поважний і заклопотаний, немов мав терміново скласти депешу надзвичайної ваги.
Коли вони вернулись до редакційної кімнати, Форестьє; відразу ж узявся до свого більбоке і, граючи та уриваючиї фрази, щоб рахувати удари, сказав Дюруа:
— Так от. Ти приходитимеш сюди щодня о третій годині, і я виряджатиму тебе по інформації, і ти будеш добувати їх, — іноді вдень, іноді ввечері, іноді вранці… Раз!.и Насамперед я дам тобі рекомендаційного листа до начальника першого відділу префектури поліції… Два!., а він познайомить тебе з якимсь зі своїх службовців. І ти зв’яжешся з ним, щоб одержувати всі важливі новини. Три!., про справи префектури, новини офіційні й напівофіційні, певна річ. Щодо деталей, ти звернешся до Сен-Потена, він усе добре знає… Чотири!.. Ти побачишся з ним; зараз або завтра. Головне — навчитись витягати відомості з тих людей, до яких я тебе посилатиму… П’ять!., і пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері… Шість!.. За це тобі плататимуть двісті франків на місяць, плюс два су від рядка за цікаву хроніку з твого власного матеріалу… Сім!., плюс так само два су від рядка за статті, що тобі їх замовлятимуть на різні теми… Вісім!..
Далі Форестьє поринув у гру і поволі рахував: «Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять». Він промахнувся на чотирнадцятому ударі й вилаявся:
— Сто чортів, от кляте тринадцять, завжди воно мене підводить! Я, напевно, помру тринадцятого.
Один із журналістів, скінчивши роботу, теж узяв більбоке з шафи; це був маленький чоловічок, що виглядав як дитина, хоч йому було вже років тридцять п’ять; увійшло ще кілька журналістів і теж повиймали свої іграшки. Незабаром їх було вже шестеро; вони стояли коло стіни й однаковим і рівним рухом підкидали в повітря кульки — червоні, жовті, або чорні, залежно від породи дерева. Тільки-но почалося це змагання, двоє співробітників, які ще працювали, теж повставали, щоб рахувати удари.
Форестьє виграв одинадцять очок. Чоловічок, схожий на хлопчака, програв; він дзвінком викликав кур’єра і наказав:
— Дев’ять кухлів пива.
І вони знову заходилися грати, чекаючи прохолодного напою.
Дюруа випив кухоль нива з своїми новими колегами, а потім спитав у приятеля:
— Що я повинен робити?
Форестьє відповів:
— На сьогодні в мене нема для тебе нічого. Можеш іти, коли хочеш.
— А… наш… наш нарис… чи він піде сьогодні ввечері до друкарні?
— Так, але не турбуйся: я сам виправлю коректуру. Напиши продовження на завтра і приходь о третій пополудні, як сьогодні.
І Дюруа, потиснувши всім руки, не знаючи навіть імен цих осіб, зійшов униз розкішними сходами, радісний і щасливий.
IV
Жорж Дюруа погано спав уночі,— так муляло його бажання побачити свій нарис у газеті. Ледве розвиднілось, він був уже на ногах і блукав по вулиці,— куди раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.
Тоді він побравсь аж до Сен-Лазарського вокзалу, бо добре знав, що «Французьке життя» потрапить туди перше, ніж до його кварталу. Однак і туди прийшов завчасу. Чекаючи, міряв тротуар сягнистими кроками.
Він побачив продавщицю, яка відчинила свою засклену крамничку; потім помітив чоловіка, що ніс на голові купу великих згорнутих аркушів. Кинувся до нього, але це були «Фігаро», «Жіль Блаз», «Галл», «Новини дня» та ще дві-три ранкові газети; «Французького життя» не було.
Страх пойняв його. А що, коли відклали «Спогади африканського стрільця» на завтра, або ж коли випадком, в останню хвилину, нарис не сподобався старому Вальтерові?
Повертаючись до кіоска, Дюруа побачив, що газету вже продають, а він і не помітив, як її принесли. Підбіг, кинув три су, розгорнув газету і переглянув заголовки на першій сторінці. Нічого! Серце в Дюруа закалатало; він перегорнув сторінку і з невимовним хвилюванням прочитав унизу шпальти великими літерами: «Жорж Дюруа».
Є! Яка радість!
Він ішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, в капелюху набакир, йому хотілось спиняти перехожих і казати їм: «Купуйте цю газету, купуйте! Тут є мій нарис». Він ладен був крикнути на все горло, як кричать вечорами на бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте нарис Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця»!