І раптом йому забаглося самому перечитати цей нарис, перечитати десь у людному місці, щоб усі бачили. Він почав шукати кафе, де були б уже відвідувачі. Ходиі довго. Нарешті вмостився у якогось виноторговця, де вже було досить людно, і замовив рому, так само, як замовив би абсенту, не думаючи про ранній час. Тоді крикнув:
— Гарсоне, дайте мені «Французьке життя»!
Чоловік у білому фартуху підбіг до нього:
— У нас нема цієї газети, пане, ми одержуємо тільки! «Поклик», «Вік», «Ліхтар» і «Паризький листок»…
Дюруа сказав обурено й зневажливо:
— Оце так крамниця! Тоді підіть купіть мені.
Гарсон побіг і приніс газету. Дюруа став читати свій нарис. Він кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!» — щоб сусіди звернули увагу і поцікавились, що там є, в отій газеті. Потім, виходячи, залишив її на столику. Господар помітив це і покликав його:
— Пане, пане, ви забули газету!
Дюруа відповів:
— Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, там сьогодні є дуже цікавий нарис.
Він не сказав, який саме нарис, але побачив — один із відвідувачів узяв «Французьке життя» зі столика.
«Що ж мені тепер робити?» — подумав Дюруа і вирішив піти в свою контору, одержати місячну платню й заявити про те, що не працюватиме там більше. Він наперед уже тремтів від утіхи, уявляючи собі обличчя начальника й товаришів по службі. Особливо тішила його думка про те, як сторопіє начальник.
Він прямував поволі, щоб не прийти раніше, ніж о пів на десяту, бо каса відчинялась тільки о десятій.
Контора, де працював Дюруа, містилась у великій темній кімнаті — взимку газ горів тут мало не цілий день. Вона виходила у вузький двір, напроти інших контор. У цій кімнаті сиділо восьмеро службовців та ще заступник начальника в кутку, за параваном.
Дюруа спершу пішов по свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті у шухляді касира, а потім з виглядом переможця вступив у простору робочу кімнату, де провів стільки днів.
Щойно він увійшов, його покликав заступник начальника пан Потель:
— А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів питав про вас. Ви ж знаєте, що він не дозволяє хворіти два дні поспіль без довідки від лікаря.
Дюруа, що стояв посеред контори, готуючи свій ефектний виступ, голосно відповів:
— А мені начхати на це, от що!
Між службовцями пройшов рух подиву: розгублене обличчя пана Потеля виринуло поверх паравану, за яким він сидів, немов у ящику. Він ховавсь там від протягів, яких страшенно боявся, бо хворів на ревматизм. Він тільки зробив у папері дві дірочки, щоб пильнувати своїх підлеглих.
Чути було, як муха пролетить. Нарешті заступник нерішуче спитав:
— Що ви сказали?
— Я сказав, що мені начхати на це. Я прийшов сьогодні тільки для того, щоб подати у відставку. Я став співробітником «Французького життя», одержуватиму п’ятсот франків на місяць, плюс гонорар від рядка. Я навіть дебютував уже цього ранку.
Він хотів розтягти насолоду, але не міг утриматись — виклав усе відразу.
А втім, ефект був надзвичайний. Всі закам’яніли.
Тоді Дюруа заявив:
— Я попереджу пана Пертюї, а потім прийду попрощатися з вами.
Не встиг він увійти до начальника, як той закричав:
— А, це ви! Вам відомо, що я не допущу…
Дюруа урвав його на слові:
— Не варто так репетувати…
Пан Пертюї був товстун, червоний, мов півнячий гребінь; він аж захлинувся від подиву.
А Дюруа повів далі:
— Досить із мене вашої лавочки! Цього ранку я дебютував у газеті, де мене чекає чудове становище. Моє шанування.
І він вийшов. Він помстився.
Він справді зайшов потиснути руки своїм колегам, які ледве зважувалися розмовляти з ним, боячись скомпрометувати себе, бо чули крізь непричинені двері його розмову з начальником.
Дюруа знову опинився на вулиці з платнею в кишені. Він дозволив собі добрячий сніданок у пристойному недорогому ресторані; потім знову купив і залишив на столику «Французьке життя». Зайшов у кілька крамниць, де накупив різних дрібниць, аби тільки відіслати їх до себе та сказати своє ім'я — Жорж Дюруа. Він додавав:
— Я — співробітник «Французького життя».
Він називав вулицю й номер будинку, не забуваючи попередити:
— Залиште це у консьєржа.