А що в нього був іще час, то він зайшов у моментальну літографію, де візитні картки виготовлялися на очах у клієнтів, і замовив аж сотню карток, на яких під прізвищем було зазначено його нове звання.
Потім він подався до редакції.
Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають підлеглих.
— А, це ти! Дуже добре. В мене якраз є діло для тебе. Почекай хвилин десять — я закінчу свою роботу.
І він знову взявся до початого ним листа.
По другий бік великого стола якийсь чоловік, дуже блідий, обрезклий, товстелезний, лисий, з зовсім білим блискучим черепом, писав, ухнюпивши носа в папір, бо був надзвичайно короткозорий.
Форестьє спитав його:
— Слухай, Сен-Потене, о котрій годині ти підеш брати інтерв’ю у тих панів?
— О четвертій.
— Візьмеш з собою нашого молодого колегу — Дюруа, розкриєш перед ним фахові секрети.
— Гаразд.
Далі, обернувшись до свого приятеля, Форестьє докинув:
— Ти приніс продовження нарису про Алжір? Початок мав великий успіх.
Дюруа зніяковів і пробурмотів:
— Ні, я гадав, що встигну після полудня… У мене була сила-силенна справ… я не міг…
Форестьє невдоволено знизав плечима:
— Коли ти й далі працюватимеш неакуратно, то зіпсуєш собі кар’єру, от що. Старий Вальтер розраховував на твій нарис. Я йому скажу, що він буде готовий завтра. Коли ти думаєш, що можна нічого не робити і одержувати гроші, то помиляєшся.
Помовчавши, він додав:
— Треба ж кувати залізо, доки гаряче, сто чортів!
Сен-Потен підвівся:
— Я готовий, — мовив він.
Тоді Форестьє відхилився на спинку стільця, прибрав майже урочисту позу, щоб дати інструкції, і сказав, обернувшись до Дюруа:
— Так от. У нас в Парижі вже два дні перебуває китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континен-талі», і раджа Тапосаїб Рамадерао-Палі, що спинився в «Брістолі». Ви візьмете у них інтерв’ю.
Він звернувся до Сен-Потена:
— Не забудь же головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про англійські інтриги та про їхні надії на втручання Європи, зокрема Франції.
Він замовк, потім докинув, не дивлячись ні на кого:
— Нашим читачам буде дуже цікаво дізнатись, що саме думають у Китаї та в Індії про ці питання, які так хвилюють зараз громадську думку.
Далі мовив уже до Дюруа:
— Придивляйся, як Сен-Потен візьметься за це, — він чудовий репортер, — і постарайся навчитись вивідувати в людини все за п’ять хвилин.
І він знову почав поважно писати, з видимим бажанням визначити дистанцію, показати місце своєму колишньому товаришеві й новому співробітникові.
Вийшовши з кімнати, Сен-Потен засміявся і сказав Дюруа:
— От блазень! Він кривляється навіть перед нами. Можна справді подумати, що він має нас за своїх читачів.
Вони подалися на бульвар, і репортер спитав:
— Вип’ємо чого-небудь?
— Охоче. Сьогодні така спека!
Вони зайшли до кафе і замовили собі холодного пива. Сен-Потен розговорився. Він розповідав про всіх співробітників і про газету, наводячи безліч приголомшливих подробиць.
— Патрон? Справжній єврей! А єврея, знаєте, не переробиш. Ну й народ!
І він став розказувати про дивовижну скупість патрона скупість, властиву синам Ізраїля, про копійчану ощадливість, про те, як той торгується з усіма, немов із куховаркою, про ганебні знижки, яких Вальтер вимагає і добивається, про всі його лихварські, глитайські риси.
— А втім, він славний чолов’яга, ні в що не вірить і всіма крутить. Його газета — офіціозна, католицька, ліберальна, республіканська, орлеаністська — листковий торт для всіх, роздрібна крамничка, заснована тільки для того, щоб підтримувати його біржові операції та всякі оборудки. В цьому він справді маху не дасть, він заробляв мільйони через акціонерні товариства, в яких нема й чотирьох су капіталу.
Сен-Потен говорив далі, звертаючись до Дюбуа «любий друже».
— І в цього скупія трапляються часом вислови зовсім як у Бальзака. Уявіть собі, я був недавно в його кабінеті разом із отим старим опудалом — Норбером — та отим Дон Кіхотом — Рівалем, і ось приходить Монтелен, наш адміністратор, зі своєю сап’яновою текою під пахвою. І тією текою, що її знає весь Париж. Вальтер підняв ніс і спитав:
«Що нового?»
Монтелен відповів простодушно:
«Я оце заплатив шістнадцять тисяч франків, які ми були винні за папір».
Патрон аж підскочив від подиву:
«Що ви кажете?»
«Я заплатив панові Пріва».
«Та ви з глузду з’їхали!»