Ніч була ясна, як день, і дівчина пізнавала всі місця, які вона любила колись, ще в дитинстві.
Просто перед нею був широкий газон, жовтий, як масло, у місячному сяйві. Два велетенські дерева височіли з обох боків перед замком — платан на півночі й липа на півдні.
В кінці лужка невеличкий гай захищав маєток від морських шквалів п’ятьма рядами старезних в'язів, покручених, обдертих, поточених, похилених навскоси, ніби дах, завжди бушуючим морським вітром.
Цей подібний до парку гай кінчався праворуч і ліворуч двома довгими алеями величезних тополь, що звуться в Нормандії «пепль», вони відмежовували замок від двох сусідніх ферм, що з них одна належала Кульярам, а друга — Мартенам.
Ці тополі й дали назву замкові. За їх огорожею простягалась широка, необроблена, поросла диким терном рівнина, де дні й ночі гасав і свистів вітер. Далі берег раптом обривався вниз на сто метрів стрімкою й білою кручею, що купалась своїм підніжжям у хвилях.
Жанна дивилася в далечінь на безкраю поверхню хвиль, що, здавалось, дрімали під зорями.
Спочиваючи по заході сонця, земля розливала всі свої пахощі. Жасмин, що розрісся перед вікнами внизу, невтомно напоював повітря своїм гострим подихом, що змішувався з легеньким ароматом молодих листочків. Повільні пориви вітру приносили міцний запах солоного повітря та липкий дух водоростей.
Дівчина з насолодою дихала на повні груди, сільська тиша заспокоювала її, як свіжа ванна.
Усі тварини, що прокидаються у присмерку і таємно живуть у нічній тиші, наповнювали сутінь мовчазним рухом. Великі птахи беззвучно літали в повітрі, як плями, як тіні; вухо ледве вловлювало гудіння невидимих комах; німа біганина чулася в росистій траві, на піску безлюдних доріг.
Тільки меланхолійні жаби посилали до місяця свої уривчасті, монотонні скарги.
Жанні здавалось, що її серце шириться, сповнюючись шепотом, як ця світлосяйна ніч, наливаючись враз тисяччю неспокійних бажань, як у тих нічних істот, що оточували її своїм шелестом. Таємнича спорідненість єднала її з цією живою поезією; серед білої нічної тиші вона відчувала віяння чогось надлюдського, мерехтіння невловимих надій, ніби подихи щастя.
І вона почала мріяти про кохання.
Кохання! Уже два роки воно дедалі більше огортало її тоскним передчуттям свого наближення. Тепер вона може кохати вільно; тепер лишалось тільки зустріти його.
Який він буде? Вона не уявляла й ніколи не питала себе. Це буде він, от і все. *
Вона тільки знала, що любитиме його всією душею і що він кохатиме її також над усе. Вони гулятимуть такими, як сьогодні, вечорами, під іскристим попелом, що обсипається з зірок. Вони йтимуть, узявшись за руки, пригорнувшись одне до одного, чуючи, як б’ються їхні серця, почуваючи тепло плечей, зливаючи своє кохання з ніжною прозорістю літніх ночей; вони будуть такі близькі, що читатимуть найпотаємніші думки одне одного самою лише силою своєї ніжності.
І це триватиме без кінця у сяйві щастя невимовного кохання.
Враз їй здалося, що вона почуває його тут, коло себе; неспокійна хвиля пристрасті пройняла її з ніг до голови. Жанна несвідомим рухом притисла руки до грудей, неначе обіймаючи мрію свою; і на устах, простягнених до невідомого, відчула дотик, від якого майже знепритомніла, неначе подих весни приніс їй поцілунок кохання.
Несподівано внизу за замком почулися на шляху чиїсь кроки серед ночі. І в безумному пориві душі, захоплена вірою в неможливе, у чудесні випадки, в божественні передчуття, в романтичні примхи долі, вона подумала: «А що, коли це він?» Завмираючи, прислухалась вона до ритмічних кроків подорожнього, впевнена, що він спиниться коло штахетів і попросить притулку.
Коли він пройшов, її обняв смуток розчарування. Та вона зрозуміла, що ця сподіванка — пуста екзальтація, і посміхнулась своєму безумству.
Тоді, трохи заспокоївшись, вона поринула в поміркованіші мрії, намагаючись зазирнути в майбутнє, в думках будуючи своє життя.
Вона житиме з ним тут, у цьому тихому замку над морем. У неї буде двоє дітей, син для нього і дочка для себе. І вона вже бачила, як діти бігають по траві від платана до липи, а батько й мати радісно стежать за ними, обмінюючись поверх їхніх голівок поглядами, сповненими пристрасті.
Довго-довго плекала вона отак мрії, аж поки місяць, кінчаючи свою подорож небом, не зібрався зникнути в морі. Повітря посвіжішало. Небо на сході зблідло. Півень проспівав на фермі праворуч; йому відповіли півні на фермі з другого боку. їхні хрипкі голоси, приглушені стінами курників, здавалось, долітали здалеку. На безмежному склепінні світліючого неба почали зникати зорі.