Вона розмовляла не замовкаючи, пересипаючи фрази легкими невимушеними дотепами, до яких вона звикла; так робітник, що оволодів потрібним рухом у, здавалося б, важкій роботі, дивує інших своєю спритністю. Дюруа слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати все це. Можна було б написати чудову хроніку паризького життя, навівши її на розмову про злободенні події».
Та ось тихенько, зовсім тихенько постукали в двері, якими ввійшла пані де Марель, і вона крикнула:
— Заходь, люба!
З’явилась дівчинка, підійшла прямо до Дюруа й подала йому руку. Мати здивовано прошепотіла:
— Та це ж справжня перемога! Я не впізнаю її.
Дюруа, поцілувавши дитину, посадив її поруч себе почав серйозно, але ласкаво розпитувати, що вона робила, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким, немов флейта, голосом, з поважністю дорослої особи.
Годинник вибив третю. Дюруа підвівся.
— Приходьте частіше, — запрошувала пані де Марель, — ми будемо балакати, як сьогодні, я завжди вам рада. А чому вас не видно у Форестьє?
— О, просто так! — відповів він. — У мене було багато роботи. Сподіваюсь, що зустрінемося в них цими днями.
І він вийшов із сповненим невиразної надії серцем.
Він не сказав Форестьє про ці відвідини.
Але наступними днями його не полишав спогад, більше, ніж спогад — якесь відчуття нереальної й невідступної присутності цієї жінки. Йому здавалося, що він забрав з собою часточку її самої — обрис її тіла стояв у нього перед очима, і чари її душі полонили його серце. Її образ не давав йому спокою, як це буває часом після проведених з ким-небудь чудових годин, коли наче підпадаєш під дивну владу — інтимну, невиразну, неспокійну й чарівну своєю таємничістю.
Через кілька днів він удруге відвідав пані де Марель.
Покоївка провела його до вітальні, і відразу ж з’явилась Лоріна.
Вона простягла йому вже не руку, а підставила лобик і сказала:
— Мама просила вас почекати. Вона вийде через чверть години, вона ще не одягнена. Я побуду з вами.
Дюруа, якого тішила церемонність дівчинки, відповів:
— Чудово, панно, мені буде дуже приємно провести з вами чверть години; але попереджаю вас — я зовсім не серйозний і граюсь цілий день: отже, пограймо в кота й мишку.
Дівчинка була вражена; потім вона всміхнулася, немов справжня жінка, від цієї вигадки, що трохи шокувала й дивувала її,— і прошепотіла:
— Не можна гратися в кімнатах.
Дюруа сказав:
— Мені це байдуже; я граюся скрізь. Ну, ловіть мене!
І він почав бігати навколо стола, заохочуючи дівчинку доганяти його; а вона ходила за ним, усе ще посміхаючись, з ввічливою поблажливістю, простягала часом руку, щоб доторкнутися до нього, проте бігати не наважувалась.
Він спинявся, пригинався, а коли вона наближалась дрібним і непевним кроком, підплигував, як бісеня з шабатурки, і вистрибом кидався в другий куток вітальні. Це тішило Лоріну, вона нарешті засміялася, розпалившись, побігла слідком, радісно й боязко скрикуючи, коли їй здавалось, що наздожене його. Дюруа пересував стільці, ставив їх так, щоб не дати їй підступитися, примушував її хвильку крутитись біля одного, потім хапав інший.
Тепер Лоріна вже гасала по кімнаті, захоплена грою, і, розпашівшись, по-дитячому щиро й палко тішилась чи обурювалась з кожної витівки, кожного викруту гостя.
А коли вона вже думала, що зараз спіймає його, Дюруа схопив її на руки, підкинув до стелі й крикнув:
— Мишка!
Дівчинка в радісній нестямі дригала ногами, щоб вирватись, і весело сміялася.
Пані де Марель увійшла й остовпіла:
— Ти ба! Лоріна… Лоріна грається!.. Ви справжній чарівник…
Дюруа поставив дівчатко на підлогу, поцілував руку матері, і вони сіли, посадовивши Лоріну посередині. Вони завели розмову; однак дівчинка звичайно така мовчазна, була дуже збуджена і говорила безупинно: довелось вирядити її до дитячої кімнати.
Вона послухалась мовчки, пані де Марель стишила голос:
— Ви знаєте, у мене є чудовий план, і я подумала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестье і час від часу в свою чергу запрошую їх до ресторану. Я не люблю приймати в себе, я не створена для цього і, зрештою, зовсім не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому іншому. Я люблю богемне життя. Отже, я запрошую їх інколи до ресторану, але це не дуже весело, коли ми тільки втрьох, а мої знайомі їм не компанія. Кажу це, щоб пояснити вам причину цих трохи незвичайних запросин. Адже ви догадуєтесь, що я прошу вас пообідати з нами цієї суботи, в кафе Ріш, о пів на восьму. Ви знаєте, де це?