Дюруа з радістю погодився. Пані де Марель казала далі:
— Нас буде тільки четверо, якраз дві пари. Для нас, жінок, що не звикли до цього, такі маленькі розваги дуже приємні.
На ній була темно-коричнева сукня, що визивно й кокетливо облягала її стан, стегна, груди, плечі і Дюруа відчув якесь невиразне й незбагненне зачудування, майже ніяковість; він дивувався з дисгармонії між цією старанною й вишуканою елегантністю та видимою занедбаністю помешкання, де вона жила.
Все, що оповивало її тіло, все, що інтимно й безпосередньо торкалось її плоті, було ніжне й тонке, але те, що було навколо неї, анітрішечки її не турбувало.
Він покинув пані де Марель, зберігаючи, як і тим разом, враження її незримої присутності, продовженої в галюцинації його почуттів. І він чекав суботи з дедалі більшим нетерпінням.
Узявши знову під заклад чорний фрак, — кошти ще не дозволяли йому купити вечірній костюм, — Дюруа з’явився в ресторан першим, за кілька хвилин до призначеного часу.
Його провели на третій поверх, до невеличкого, оббитого червоним, кабінету, єдине вікно якого було обернене на бульвар.
На квадратному столі з чотирма приборами лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась лакованою; склянки, срібло, грілки — все це виблискувало, мерехтіло під вогнем дванадцяти свічок у двох високих канделябрах.
За вікном видніла велика ясно-зелена пляма — це було листя якогось дерева, осяяного яскравим світлом з окремих кабінетів.
Дюруа сів на низенький диван, червоний, як і шпалери на стінах; старі пружини ввігнулись під ним так глибоко, що він ніби провалився в яму.
Невиразний гомін сповнював весь цей просторий будинок, — той гомін великих ресторанів, у якому зливаються брязкіт посуду та дзвін срібла, швидкі кроки кельнерів, притлумлені килимами в коридорах, гуркіт одчинюваних на мить дверей, з-за яких вихоплюються звуки всіх цих тісних кімнат, де люди сидять і обідають.
Форестьє ввійшов і потиснув йому руку з тією щирою приязню, якої він ніколи не виявляв у редакції «Французького життя».
— Наші дами прийдуть разом, — сказав він. — Дуже приємна річ — такі обіди!
Потім він оглянув стіл, погасив один із газових ріжків, що ледве блимав, зачинив одну половинку вікна, щоб не було протягу і, вибравши собі затишне місце, мовив:
— Мені треба дуже берегтись; цілий місяць було краще, а тепер знову погіршало. Я, мабуть, застудився у вівторок, коли виходив з театру.
Двері одчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли обидві дами — під вуалями, тихі, скромні, з тим чарівно-таємничим виглядом, що властивий їм у таких місцях, де кожне сусідство й кожна зустріч трохи страхають.
Коли Дюруа привітався з пані Форестьє, вона почала докоряти йому, що він у них не буває, і, всміхнувшися до своєї приятельки, додала:
— Так, так, ви віддаєте перевагу пані де Марель, для неї у вас вистачає часу!
Потім усі посідали; а коли метрдотель простяг Форестьє карту вин, пані де Марель вигукнула:
— Несіть цим панам, що вони схочуть, а нам — тільки замороженого шампанського, звичайно, найкращого, солодкого шампанського, і більше нічого.
А коли метрдотель вийшов, вона заявила, збуджено сміючись:
— Хочу сьогодні напитись; ми влаштуємо тут бенкет, справжнісінький бенкет.
Форестьє, який, здавалось, не чув Гі, спитав:
— Ви нічого не матимете, якщо я зачиню вікно? У мене вже кілька днів болить у грудях.
— О, будь ласка!
Він зачинив другу половинку вікна і сів, заспокоївшись, з повеселілим обличчям.
Його дружина мовчала, мовби замислившись; вона втупила очі в стіл і дивилась на келихи з тією загадковою посмішкою, яка, начебто завжди щось обіцяла і ніколи не додержувала обіцянки.
Подали остендські устриці — крихітні й жирні, що нагадували маленькі вушка, сховані в черепашках; вони танули в роті, ніби солоні цукерки.
Потім, після супу, подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і почалася розмова.
Говорили спочатку про скандальну пригоду, що наробила галасу — про історію зі світською жінкою, яку приятель її чоловіка застав в окремому кабінеті, де вона вечеряла з іноземним принцем.
Форестьє дуже сміявся з цієї пригоди; обидві жінки заявили, що той нескромний базікало — хам і негідник, Дюруа теж був такої думки і голосно мовив, що в цих справах кожен чоловік — чи то дійова особа, чи то повірник, чи то простий свідок — повинен мовчати, як могила.