— Життя, далебі, було б чудовим, якби ми могли покладатись на абсолютну обопільну скромність! — додав він. — Часто, дуже часто, майже завжди, жінок і спиняє саме страх, що їхню таємницю буде викрито.
І додав, усміхаючись:
— Хіба ж неправда? Скільки жінок віддалися б рапто вому бажанню, несподіваній і гострій миттєвій пристрасті любовній фантазії, якби вони не боялись заплатити жахливим скандалом і гіркими слізьми за цю коротку й легеньку мить щастя!
Він говорив палко і переконливо, немов обороняв чиюсь справу, свою власну справу, немов казав: «А зо мною нема чого боятись такої небезпеки. Спробуйте — побачите самі».
Вони обидві дивились на нього, заохочували його поглядом, вважаючи, що він говорить добре й справедливо, стверджуючи своєю схвальною мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок недовго встояла б, якби вони були певні, що буде збережено таємницю.
А Форестьє, що розлігся на дивані, підібгавши під себе одну ногу і заткнувши серветку за жилет, аби не заляпати фрака, раптом промовив з цинічним сміхом скептика:
— Слово честі, це так, чого б тільки вони не накоїли, якби були певні, що ніхто не дізнається. Сто чортів! Бідолашні чоловіки!
І почалася розмова про кохання. Не визнаючи його за вічне, Дюруа гадав, проте, що воно має бути довгим, має створювати певний зв’язок, ніжну приязнь, довіру. Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався болісними ревнощами, драмами, сценами, благаннями та докорами, що майже завжди супроводять розрив.
Коли він замовк, пані де Марель зітхнула:
— Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її своїми нездійсненними вимогами.
Пані Форестьє докинула, граючись ножем:
— Так… так… добре бути коханою.
І здавалося, що її мрія сягає далі, що вона думає про речі, яких не зважується висловити.
Нової страви довго не приносили, тож вони присьорбували шампанське та гризли скоринки з круглих хлібчиків. І думка про кохання повільно й владно проймала їхні душі, п’янила їх, як іскристе вино, запалювала кров і туманила розум.
Принесли баранячі котлети, соковиті, пухкі, розкладені на густому шарі дрібних головок спаржі.
— Оце, либонь, смакота! — вигукнув Форестьє.
І вони заходилися їсти — поволі, розкошуючи ніжним м’ясом і жирною, як вершки, городиною.
Дюруа вів далі:
— Щодо мене, то коли я кохаю жінку, ніщо на світі більше не існує для мене.
Він сказав це переконано, захоплюючись думкою про любовну насолоду, раюючи від насолоди гастрономічної.
Пані Форестьє прошепотіла з властивим їй байдужим виглядом:
— Ні з чим не можна порівняти щастя від першого стискання рук, коли одна рука питає: «Ви кохаєте мене?» — а друга відповідає: «Кохаю тебе».
Пані де Марель, яка тільки-но знову випила воднодух келих шампанського, весело сказала, ставлячи його на стіл:
— Ну, я не така платонічна.
І всі усміхнулись, схвалюючи її слова; очі в усіх заблищали.
Форестьє розлігся на дивані, розкинув руки і, спершись на подушки, заговорив серйозним тоном:
— Така щирість робить вам честь і доводить, що ви — практична жінка. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?
Вона поволі знизала плечима з безмежною, підкресленою зневагою і мовила, карбуючи кожне слово:
— У пана де Мареля нема своєї думки про це. Він… він утримується.
І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила в квітучий сад вишуканих нескромностей.
Настав час тонких натяків, слів, що ледь піднімають завіси, як жінки ледь піднімають сукні, момент мовних хитрощів, вправного й прихованого зухвальства, безсоромного лицемірства, що показує оголені образи манівцями, коли перед духовним зором умить постає все те, чого не можна сказати, й що робить можливим для світських людей своєрідне витончене й таємниче кохання, нечистий контакт думок, бентежливо й чуттєво викликаючи раптом в уяві всі таємні безсоромні й жадані деталі плотського єднання.
Принесли печеню — смажених куріпок та перепілок — і до них — зелений горошок, потім — гусячий паштет, а до нього — салат, що його мереживне листя, немов зелений мох, заповнювало широкий салатник. Вони їли все це машинально, не розбираючи смаку, захопившись розмовою, поринувши в любовну купіль.
Жінки говорили вже надто ризиковані речі: пані де Марель — з властивою їй відвертістю, що скидалась на виклик; пані Форестье— з чарівною стриманістю, з відтінком соромливості в тоні, в голосі, в усмішці і в усій манері, що мало пом’якшувати, а насправді ще більше підкреслювало сміливі слова, які лилися з її уст.