Форестьє, зовсім розкинувшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і кидав часом таке зухвале або таке цинічне слівце, що жінки, збентежені формою вислову та задля пристойності, ніби трохи ніяковіли на якусь мить. Пустивши надто непристойний дотеп, він додавав:
— Чудово, голуб’ята! Якщо і далі ви так поводитиметесь, то накоїте дурниць.
Подали десерт, потім каву. Лікери ще більше розгарячили й затуманили і без того збуджені думки.
Пані де Марель справдила обіцянку: вона сп’яніла й визнавала це з веселою й говіркою грацією жінки, що підкреслює, на втіху гостям, своє сп’яніння.
Пані Форестьє тепер мовчала — може, з обережності; Дюруа, почуваючи себе надто збудженим, щоб не сказати чого-небудь непристойного, стримував себе.
Закурили цигарки, і Форестьє раптом закашлявся.
Страшний напад кашлю надривав йому груди; червоний, як жар, із спітнілим чолом, він задихався, притиснувши до рота серветку. А коли кашель минув, він сердито пробурчав:
— Не для мене такі бенкети, це безглуздя.
Гарний його настрій де й дівся — він згадав про свою жахливу хворобу.
— Ходімо додому, — сказав він.
Пані де Марель подзвонила кельнерові й звеліла подати рахунок. Його подали негайно. Вона спробувала прочитати, але цифри стрибали перед її очима, і вона простягла папірець Дюруа:
— Слухайте, заплатіть за мене, я нічого не бачу, я надто п’яна.
І вона кинула йому свій гаманець.
Загальна сума становила сто тридцять франків, Дюруа переглянув і перевірив рахунок, потім дав дві кредитки, взяв здачу і спитав упівголоса:
— Скільки залишити на чай?
— Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і, віддавши гаманець пані де Марель, мовив:
— Дозвольте провести вас додому?
— Звичайно. Сама я не доберусь.
Вони потиснули руки подружжю Форестьє, і Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.
Він відчував її так близько, замкнуту разом з ним у цій чорній скриньці, яку час од часу освітлювали газові ріжки на тротуарах. Її тепле плече гріло його крізь рукав, і він не знав, що сказати, не міг вимовити й слова, бо владне бажання схопити її в обійми враз полонило його.
«Якщо я зважусь, що вона зробить?» — думав він.
Спогад про всі нескромності, сказані за обідом, хмілював Дюруа, та водночас його стримував страх перед скандалом.
Пані де Марель так само мовчала і не ворушилася, забившись у куток. Дюруа подумав би, що вона спить, якби не бачив раз у раз, як блищать її очі, коли промінь світла падав у карету.
«Про що вона думає?»
Він добре розумів, що говорити не слід, що слово, єдине слово, порушивши тишу, звело б нанівець усі його шанси, але йому бракувало сміливості для раптової й грубої атаки.
Аж тут він відчув, що вона поворухнула ногою. Вона зробила короткий рух, нервовий рух нетерплячки, можливо, й заклику. Від цього ледве помітного жесту Дюруа пройняв дрож, він умить обернувся і кинувся на неї, шукаючи губами рота, руками — голого тіла.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитися, пручатись, відштовхнути його, — а потім здалася, немов у неї нестало сил і снаги опиратись далі.
Карета незабаром спинилась біля будинку, де жила пані де Марель, і від несподіванки з голови в Дюруа вилетіли всі ніжні слова, а йому ж хотілось подякувати їй, висловити свою відданість і любов.
Вона сиділа заклякнувши, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, побоюючись, щоб візник не подумав чого, вискочив перший і подав руку молодій жінці.
Злегка похитуючись, вона мовчки вийшла з екіпажа. Він подзвонив і, поки одчиняли двері, спитав, тремтячи:
— Коли я вас побачу?
Вона шепнула так тихо, що він ледве почув:
— Приходьте до мене завтра снідати.
І зникла в темному вестибюлі, тільки важкі двері грюкнули за нею, мов гармата.
Він дав візникові п’ять франків і попрямував швидким і переможним кроком; серце його повнилося радістю.
Нарешті він оволодів однією з них — заміжньою жінкою! Світською жінкою! Справжньою світською жінкою! З паризького світу! І як легко й несподівано…
Досі він уявляв, що зацікавити й перемогти котресь із цих чарівних створінь можна тільки після тривалих залицянь, довгого чекання, після вправної облоги, нескінченних чемностей, любовних слів, зітхань та подарунків. Та ось ураз, після найменшого натиску, перша, яку він зустрів, віддалась йому так швидко, що він і досі не міг спам’ятатися.