«Вона була п’яна, — думав Дюруа, — завтра вона іншої заспіває. Не обійдеться без сліз».
Ця думка стурбувала його, але він сказав собі: «Тим гірше, слово честі. Тепер, коли я взяв її, то вже зумію вдержати».
І в невиразному міражі, в якому переплітались його надії, надії на славу, успіх, гроші й кохання, він раптом побачив схожу на вервечку статисток, що проходять в театральному апофеозі, процесію жінок — вишуканих, багатих, всемогутніх, що йшли, посміхаючись, і зникали одна по одній у глибині золотих хмар його мрій.
І сон його ряснів чарівними видіннями.
Другого дня він трохи схвильований підіймався по сходах до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? А може, вона заборонила впускати його? Розповіла?.. Та ні, вона не розповіла б нічого, не виказавши всієї правди. Отже, він — господар становища.
Молоденька покоївка відчинила двері. Обличчя в неї було таке, як звичайно. Дюруа заспокоївся, немов чекав, що служниця буде схвильована.
Він спитав:
— Як себе почуває пані?
— Добре, пане, як завжди, — відповіла вона.
І провела його до вітальні.
Він підійшов прямо до каміна з дзеркалом, щоб кинути оком на свою зачіску та вбрання; він саме поправляв краватку, коли побачив молоду жінку; вона дивилась на нього з порога кімнати.
Він удав, що не помітив її, і вони якусь хвильку дивились одне на одного в дзеркалі, пильно стежили одне за одним, перш ніж зійтись віч-на-віч.
Нарешті Дюруа обернувся. Вона не ворухнулась і немов чекала. Він кинувся до неї, шепочучи:
— Як я кохаю вас! Як я кохаю вас!
Вона розкрила обійми і впала йому на груди, потім підвела голову, і їх уста злилися в довгому поцілунку.
Він подумав: «Це значно легше, ніж я гадав. Все йде дуже добре». І коли вони відірвались одне від одного, він мовчки усміхнувся, намагаючись вкласти в свій погляд безмежне кохання.
Пані де Марель теж усміхалась — тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, свою згоду, свою готовність віддатись.
Вона прошепотіла:
— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.
Він зітхнув, цілуючи її руки.
— Дякую. Як я кохаю вас!
Тоді вона взяла його під руку, начебто він був її чоловіком, і повела до дивана, де вони сіли поруч.
Йому треба було почати витончену й хвилюючу розмову, але нічого не спадало на думку, і він пробелькогів:
— То ви не дуже гніваєтесь на мене?
Вона затулила йому рукою рота:
— Мовчи!
Вони сиділи, занімілі, не зводячи очей одне з одного, не рознімаючи гарячих пальців.
— Як я жадав вас! — сказав Дюруа.
Вона повторила:
— Мовчи!
Чути було, як покоївка за стіною брязкотить тарілками.
Дюруа підвівся:
— Я не можу сидіти так близько коло вас. Я втрачаю тяму.
Двері одчинились.
— Сніданок на столі, пані.
Він поважно подав господині руку.
Вони сиділи за столом навпроти, весь час перезиралися й посміхались, зайняті тільки собою, оповиті ніжними чарами нового кохання. Вони не помічали, що саме їдять. Раптом Дюруа відчув дотик маленької ніжки, що блукала під столом. Він піймав її своїми ногами і вже не відпускав, стискаючи щосили.
Покоївка входила і виходила, приносила й прибирала страви байдуже, ніби нічого не помічаючи.
Після сніданку вони повернулись до вітальні й знову сіли поруч на дивані.
Дюруа потроху присувався до пані де Марель, намагаючись обійняти її. Але вона спокійно відштовхнула його.
— Обережно, можуть увійти.
Він прошепотів:
— Коли ж я зможу побачити вас на самоті, щоб сказати, як кохаю вас?
Вона схилилась до його вуха й тихенько мовила:
— Я сама прийду до вас цими днями.
Він відчув, що червоніє:
— Але я… я живу… дуже скромно.
Вона всміхнулася:
— Байдуже. Я ж прийду бачити вас, а не помешкання.
Тоді Дюруа почав допитуватись, коли саме вона прийде.
Пані де Марель призначила день наприкінці наступного тижня, і він став благати її наблизити дату, белькотів безладні слова; очі його блищали, обличчя пашіло, він боляче стискав їй руки, він палав бажанням, тим нестримним бажанням, що виникає після сніданку віч-на-віч.
Її тішило, що він з такою жагою її просить, і вона поволі □оступалась днем по дню.
А він повторював:
— Завтра… скажіть: завтра…
Нарешті вона згодилась:
— Гаразд. Завтра. О п’ятій пополудні.
Він глибоко й радісно зітхнув, і вони почали розмовляти майже спокійно і так інтимно, немов були знайомі вже років двадцять.