— Як хочеш, то, коли ми намилуємось досхочу, поведи мене куди-небудь обідати. Я сьогодні зовсім вільна.
Місяць якраз починався, і хоч Дюруа забирав плату далеко наперед і жив з дня на день позичками, саме сьогодні в нього випадково були гроші — і він був задоволений, що може витратити щось на неї. Він відповів:
— Гаразд, люба моя, куди хочеш.
Отже, близько сьомої години вони вийшли на зовнішній бульвар. Клотільда міцно спиралась на нього й шепотіла:
— Коли б ти знав, як мені приємно ходити з тобою об руку, як люблю я відчувати тебе біля себе!
Він спитав:
— Хочеш, підемо до старого Латюїля?
Вона відповіла:
— О ні, там надто шикарно! Мені хочеться чогось веселого, простого, якого-небудь ресторанчика, куди ходять службовці та робітниці. Я страшенно люблю обідати в шинках! Ах, коли б ми могли поїхати за місто!
Дюруа не знав такого шинку в цьому кварталі, і вони блукали вздовж бульвару, аж поки зайшли нарешті до якогось виноторговця, де в окремій кімнаті давали й обідати. У вікно вона побачила двійко дівчат без капелюшків, що сиділи за столом з двома військовими.
Троє візників обідали в кутку довгої вузької кімнати, а якийсь тип непевної професії курив люльку, випроставши ноги, застромивши руки за пояс, розсівшись на стільці й відкинувши голову за спинку. Його куртка рясніла плямами, а з надутих, як черева, кишень видніли шийка пляшки, окраєць хліба, якийсь загорнутий у газету пакунок і звисав кінець мотузки. В нього була густа кучерява, розкуйовджена чуприна, сіра від бруду; кашкет валявся долі, під стільцем.
Поява елегантно вбраної дами зачудувала всіх. Обидві парочки перестали шепотітись, візники замовкли на півслові, підозрілий тип, що курив, вийняв люльку з рота, плюнув перед себе і подивився, трохи обернувши голову.
Пані де Марель прошепотіла:
— Тут дуже мило! Нам буде тут дуже гарно. Іншим разом я вберуся робітницею.
І вона сіла без вагання й огиди за дерев’яний стіл, що блищав від лою, був вимитий розлитими на ньому напоями і нашвидку витертий серветкою прислужника. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав вішалки для свого циліндра. Не знайшовши нічого, він поклав його на стілець.
Вони їли бараняче рагу, жіго й салат. Клотільда повторювала:
— Страшенно люблю такі страви! У мене вульгарні смаки. Мені тут веселіше, ніж в Англійському кафе.
Потім вона сказала:
— Коли ти вже хочеш зробити мені велику приємність, то поведи мене в шинок на танці. Я знаю один дуже гарний, недалеко звідси, що зветься «Біла королева».
Дюруа здивовано спитав:
— Хто ж водив тебе туди?
Він глянув на Клотільду і побачив, що вона почервоніла й трохи зніяковіла, немов це раптове запитання збудило в неї якийсь інтимний спогад. Після вагання, такого короткого в жінок, що про нього можна тільки здогадуватись, вона відповіла:
— Один приятель… — Потім, помовчавши, додала: — Він помер уже…
І вона опустила очі, щиро засмучена.
А Дюруа вперше подумав, що він нічого не знає про минуле життя цієї жінки, і замислився. Певна річ, вона вже мала коханців, але яких, з якого кола? Невиразні ревнощі, своєрідна ворожість прокидалась у ньому, ворожість до всього, що не належало йому в її серці, в її житті. Він роздратовано дивився на молоду жінку, намагаючись розгадати таємницю, замкнуту в її вродливій і мовчазній голівці, в якій, може, саме зараз снувалися журні думки про іншого, про інших. Йому кортіло зазирнути в її спогади, поритися у них, про все довідатись, все пізнати!
Вона знову спитала:
— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це для мене було б справжнє свято.
Він подумав: «Хай! Що мені до її минулого! Яка дурість— перейматися цим!» І він відповів, посміхаючись:
— Звичайно, люба.
На вулиці Клотільда промовила тихенько, тим таємничим тоном, яким роблять признання:
— Я досі не зважувалась просити тебе про це; але ти не уявляєш собі, як я люблю такі хлоп’ячі прогулянки в ті місця, куди жінки не ходять. Коли буде карнавал, я одягнуся школярем. Я напрочуд кумедна у цьому вбранні.
Коли вони зайшли до танцювального залу, Клотільда притулилась до Дюруа, злякана, але вдоволена, захоплено поглядаючи на повій і сутенерів; час од часу, коли вона бачила якого-небудь поважного й нерухомого поліцейського, то казала, немов заспокоюючи себе про всяк випадок: «Цей агент виглядає солідно». За чверть години їй усе це набридло, і Дюруа провів її додому.
Відтоді почалися відвідини усіх непевних місць, де розважається народ, і Дюруа помітив у своєї коханки справжню пристрасть до такої безжурної студентської гульні та блукання.