Вона приходила на побачення в полотняній сукні та в чепчику покоївки, немов театральна субретка; незважаючи на вишукану й навмисну простоту свого вбрання, вона не знімала перснів, браслетів і сережок з діамантами й відповідала, коли Дюруа благав скинути їх: «Хай! Усі подумають, що це рейнські камінці».
Вона вважала, що чудово переодягалася, хоч насправді скидалась на страуса, який ховав голову, і ходила по шинках, що мали найгіршу репутацію.
Вона хотіла, щоб і Дюруа вбирався робітником, але він не погоджувавсь і лишався в пристойному костюмі завсідника дорогих ресторанів, не перемінивши навіть циліндра на м’який фетровий капелюх.
Вона примирилася з його впертістю, міркуючи: «Подумають, що я покоївка зі своїм коханцем із вищого світу». І ця комедія здавалась їй чарівною.
Вони заходили в дешеві шинки і сідали в глибині закуреної халупи, на кривих стільцях, коло старого дерев’яного стола. Кімнату повивала хмара гіркого диму, чути було дух смаженої риби; чоловіки в блузах горлали, присьорбуючи з чарок; і лакей здивовано розглядав цю чудну пару, подаючи їм дві порції настояних на горілці вишень.
Вона тремтіла від страху й захоплення і поволі пила червоний ягідний сік, поглядаючи навколо себе неспокійними й палаючими очима. Кожна проковтнута вишня викликала в неї почуття провини, кожна крапля палючого, пряного напою давала їй гостру втіху, радість фраденод забороненої насолоди.
Потім вона тихенько казала: «Ходім звідси». І вони виходили. Схиливши голову, вона швидко, дрібним кроком, кроком актриси, яка сходить із сцени, пробиралась між п’яними, що, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й неприязно, а переступивши через поріг, вона глибоко зітхала, немов уникнувши якоїсь страшної небезпеки.
Іноді вона, здригаючись, питала Дюруа:
— Якби мене образили в такому місці, що ти зробив би?
Він відповідав хвалькувато:
— Оборонив би тебе, хай йому чорт!
І вона в захваті стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її образили й оборонили, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, як у цих шинках, билися за неї з її коханцем.
Але ці екскурсії, що відбувались двічі або тричі на тиждень, починали набридати Дюруа; до того ж йому з якогось часу важко було дістати потрібний півлуїдор, щоб платити за фіакр і страви.
Він жив тепер дуже бідно — бідніше, ніж тоді, коли служив на Північній залізниці, бо в перші місяці своєї журналістської праці смітив грошима, сподіваючись от-от заробити велику суму, тож вичерпав усі свої ресурси і всі способи роздобути грошей.
Позички в касі — найпростіший спосіб — скінчилися дуже швидко, і Дюруа уже взяв у редакції плату за чотири місяці вперед та ще шістсот франків у рахунок гонорару. Крім того, він був винен сто франків Форестьє, триста франків Жаку Рівалю, який позичав охоче, та ще мав безліч дрібних ганебних боргів од п’яти до двадцяти франків.
Сен-Потен, у якого він попросив поради, де б узяти ще сотню франків, не зміг йому допомогти, незважаючи на всю свою винахідливість, і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо в нього було більше потреб.
Його дратувало й виводило з терпцю геть усе, і цс виявлялось скрізь і повсякчас, з найдрібнішого приводу.
Часом він питав сам себе, як же він умудряється витрачати близько тисячі ліврів на місяць, не дозволяючи собі розкошів, ні навіть примх; і він підрахував, що сніданок за вісім франків та обід за дванадцять десь у фешенебельному кафе на бульварі коштують уже цілий луїдор, а коли додати сюди франків із десять кишенькових грошей — тих грошей, що пливуть, не знати як, — то разом буде тридцять франків. А тридцять франків щодня — це за місяць дев’ятсот. А ще ж витрати на одяг, взуття, білизну, прання тощо.
Отже, чотирнадцятого грудня Дюруа опинився без жодного су в кишені і без будь-якої надії роздобути хоч трохи грошей.
Він зробив так, як часто робив колись — не поснідав і цілий день працював у редакції, сердитий і заклопотаний.
Близько четвертої пополудні він одібрав «синій папірець» від своєї коханки:
«Хочеш пообідати разом? Потім поблукаємо де-небудь».
Дюруа написав у відповідь: «Обідати неможливо». Потім подумав, що було б безглуздо відмовлятись від приємних хвилин, які вона може йому подарувати, і додав: «Але чекатиму тебе о дев’ятій в нашій квартирі».
І, пославши записку з редакційним кур’єром, щоб не витрачатися на телеграму, Дюруа почав міркувати, як роздобути грошей на вечерю.