Вона посадовила Дюруа, сіла йому на коліна, оповила руками його шию, цілуючи у вуса, губи, очі і примусила розповісти, як із ним приключилось таке нещастя.
Він вигадав зворушливу історію. Мотляв, він мусив допомогти своєму батькові, що потрапив у скруту. Він не тільки віддав йому свої заощадження, але й чимало напозичався.
І додав наостанок:
— Мені доведеться голодувати не менш, як півроку, бо я вичерпав усі свої ресурси. Нічого не вдієш, у житті таке буває. Гроші, зрештою, не варті того, щоб думати про них.
Клотільда шепнула йому на вухо:
— Я тобі позичу грошей?
Дюруа з гідністю відповів:
— Ти дуже добра, серденько, але облишмо говорити про це, прошу тебе. Це мене ображає.
Вона замовкла, потім, стиснувши його в обіймах, прошепотіла:
— Ти не уявляєш, як я кохаю тебе!
Це був один із їхніх найкращих любовних вечорів.
Збираючись іти, Клотільда сказала, всміхаючись:
— Ах, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуті гроші, яку-небудь монету за підкладкою!
Він щиро відповів:
— Ще б пак!
Додому вона захотіла йти пішки і всю дорогу милувалася чудовим місяцем.
Стояла холодна й ясна ніч, які бувають на початку зими. Легенький мороз підганяв перехожих і коней. Каблуки лунко стукотіли по тротуару.
Прощаючись з Дюруа, Клотільда спитала:
— Хочеш зустрінемося післязавтра?
— Звичайно, хочу.
— О тій самій годині?
— О тій самій.
— Прощай, любий.
І вони ніжно поцілувались.
Додому Дюруа пішов швидким кроком, обмірковуючи, що вигадати завтра, аби виплутатись зі скрути.
Відімкнувши двері до своєї кімнати, він пошукав у кишені жилета сірників і сторопів, намацавши пальцями монету.
Засвітивши світло, він схопив її, щоб роздивитись. Це був луїдор — двадцять франків!
Він подумав, що збожеволів.
Довго крутив він монету в руці, міркуючи, яким дивом вона опинилась у кишені. Не з неба ж вона впала!
Потім раптом здогадався, і його охопила лють. Адже його коханка казала йому про гроші, які потрапляють за підкладку і знаходяться в скрутну хвилину. Це ж вона подала йому милостиню. Який сором!
Дюруа вигукнув у нестямі:
— Ну, зустріну ж я її післязавтра! Я покажу їй!
Він ліг спати, розгніваний, ображений.
Прокинувся пізно. Хотілося їсти. Він спробував знову заснути, щоб устати тільки о другій годині; тоді сказав собі: «Це мені аж ніяк не допоможе; треба нарешті роздобути грошей».
І Дюруа вийшов, сподіваючись, що на вулиці йому сяйне якась ідея.
Однак на думку нічого не спадало; біля кожного ресторану від нестерпного бажання їсти рот йому наповнювався слиною.
Опівдні Дюруа раптом зважився: «Поснідаю на ті Клотільдині двадцять франків. Це ж не завадить мені повернути їх їй завтра».
Він поснідав у пивній за два з половиною франки. Зайшовши в редакцію, він віддав три франки швейцарові:
— Фукаре, ось гроші, що ви мені вчора позичили на візника.
Працював до сьомої. Потім пішов обідати і знову взяв три франки з тих грошей. Після двох кухлів пива ввечері його денні витрати сягали дев’яти франків тридцяти сантимів.
А що він не міг за добу поновити свій кредит або знайти нові ресурси, то другого дня взяв іще шість з половиною франків з тих двадцяти, які мусив віддати ввечері: отже, він прийшов на побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.
Настрій у нього був мов у скаженого собаки, і він намірявся відразу ж з’ясувати становище. Він скаже своїй коханці: «Знаєш, я знайшов ті двадцять франків, що ти поклала мені в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо не маю чим, у мене, зрештою, й часу не було клопотатися грошовим питанням. Але я віддам їх першого ж разу, коли побачимось».
Клотільда прийшла ніжна, запобіглива, сповнена побоювань. Адже вона не знала, як він зустріне її. Вона стала міцно цілувати його, щоб нічого не пояснювати в перші хвилини.
А Дюруа казав собі: «Ще буде час поговорити з нею про це. Почекаю нагоди».
Нагоди він не дочекався і не мовив жодного слова, не зважуючись зачепити таку делікатну тему.
Клотільда вже й не нагадувала про прогулянку і була чарівна.
Вони попрощалися близько півночі, Призначивши побачення аж на середу наступного тижня, бо пані де Марель мала кілька запрошень на обід.
Другого дня, коли Дюруа платив за сніданок і шукав чотирьох монет, що мали ще лишитись у нього, він знайшов п’ять, із них одну золоту.
Спочатку він подумав, що вчора йому випадково дали золотий здачі; потім зрозумів, і серце йому стислося — такою принизливою була ця настирлива милостиня.