Дюруа сказав, усміхаючись:
— Дякую, ви — ангел… мій ангел-хранитель.
Після цього вони говорили про всяку всячину.
Він сидів довго, аби довести, що йому приємно бути коло неї, а прощаючись іще раз спитав:
— То ми з вами друзі?
— Авжеж, друзі.
Він помітив ефект свого недавнього компліменту і підкреслив його, додавши:
— Якщо ви станете колись удовою, то я виставлю свою кандидатуру.
І швидко вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.
Візит до пані Вальтер трохи бентежив Дюруа: вона ніколи його до себе не запрошувала, і він боявся проявити неделікатність. А втім, патрон був прихильний до нього, відзначав його послуги, віддавав йому перевагу у складних справах, чого ж би не скористатися з цієї ласки, щоб увійти в його дім?
Отже, одного дня Дюруа встав рано, пішов — на базар і купив за десять франків десятків зо два чудових груш. Старанно запакувавши їх в кошичок, аби повірили, що фрукти привезені здалеку, він підніс їх до швейцара патронеси з своєю візитною карткою, на якій написав:
«Жорж Дюруа уклінно просить пані Вальтер прийняти ці фрукти, що їх прислано сьогодні вранці з Нормандії».
Взавтра він знайшов у своїй поштовій скриньці в редакції конверт з відповіддю — візитну картку пані Вальтер, яка «щиро дякувала панові Жоржу Дюруа і повідомляла, що буває дома по суботах».
Наступної суботи Дюруа з’явився.
Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерб у власному будинку, частина якого, за звичаєм практичних людей, здавалася в найми. Єдиний швейцар обслуговував два під’їзди, одчиняв господареві й пожильцям та надавав усьому будинку багатого й пристойного вигляду своєю величною постаттю церковного воротаря, товстими литками в білих панчохах та парадною лівреєю із золотими гудзиками й червоними вилогами.
Прийомні зали були на другому поверсі, за передпокоєм, оббитим килимами, з завісами на дверях. Двоє лакеїв дрімали на стільцях. Один взяв у Дюруа пальто, другий забрав його паличку, відчинив двері, випередив гостя на кілька кроків, а потім, відійшовши вбік, пропустив його і вигукнув його ім’я в порожньому залі.
Дюруа ніяково озирався навколо і раптом побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Він спершу помилився в напрямку, бо дзеркало обмануло його, пройшов ще дві порожні зали і нарешті опинився в маленькому будуарі, оббитому шовком із золотими цяточками по блакитному полю, де чотири дами неголосно розмовляли біля круглого столу, на якому було сервіровано чай.
Незважаючи на впевненість, набуту ним у паризькому житті, де, завдяки репортерській роботі йому раз у раз випадало стикатись із значними особами, Дюруа був трохи збентежений розкішною обстановок) та блуканням по порожніх залах.
Він пробурмотів, шукаючи очима господиню дому:
— Пані, я насмілився…
Пані Вальтер подала йому руку, яку він потиснув з уклоном, і сказала:
— Ви дуже ласкаві, пане, що прийшли навідати мене, — і показала на крісло, сідаючи в яке, Дюруа мало не впав, бо воно здалося йому далеко вищим, ніж було насправді.
Всі замовкли. Потім одна із дам відновила розмову. Говорили про холод, який чимдалі дужчав, проте не настільки, щоб припинити епідемію тифу, або щоб можна було бігати на ковзанах. І кожна з них висловила свою думку про мороз у Парижі; потім вони обмінялися думками про свої улюблені пори року, наводячи всі банальні доводи, що осідають в головах, немов порох у кімнатах.
Дюруа повернув голову на тихе рипіння дверей і побачив крізь прозорі шибки повну даму. Тільки-но вона з’явилась у будуарі, одна з тих, що сиділи за столом, встала, потиснула всім руки й вийшла; Дюруа провів поглядом по анфіладі кімнат її чорну спину, на якій блищав стеклярус.
Коли вщухло хвилювання, викликане цією зміною осіб, дами заговорили, без будь-якого зв’язку з попереднім, про марокканське питання і про війну на Сході, а також про важке становище Англії в Південній Африці.
Дами обговорювали це, немов декламували якусь, дуже часто повторювану, світську й пристойну комедію.
Знову відбулася зміна осіб — увійшла маленька кучерява блондинка, а це призвело до виходу високої сухорлявої особи середнього віку.
Заговорили про шанси пана Ліне на обрання в Академію. Дама, яка щойно ввійшла, була переконана, що його переможе пан Кубанон-Леба, автор чудової французької віршованої переробки «Дон Кіхота» для сцени.
— Знаєте, цю річ ставитимуть зимою в Одеоні.