Пан Вальтер цінував його, проте часто доручав хроніку — цей, як він казав, мозок газети — комусь іншому. Саме через хроніку поширюють новини, пускають чутки, впливають на публіку й на ренту. Між двама звітами про світські вечори треба вміти просунути, ніби ненароком, щось важливе — не прямим текстом, а натяком. Треба говорити наздогад, але так, щоб читач зрозумів, у чому річ; треба спростувати те чи те в такий спосіб, щоб чутка посилилась, або ж підтвердити те чи те таким манером, щоб ніхто не повірив написаному. Треба не забувати про все і про всіх, про всі прошарки, про всі професії, про Париж і провінцію, про військо і митців, про духовенство і університет, про урядовців і куртизанок.
Людина, що керує хронікою і командує батальйоном репортерів, мусить бути завжди в курсі справ, завжди напоготові, бути недовірливою, передбачливою, хитрою, спритною і гнучкою, підступною і прозірливою, — тільки тоді вона зможе враз розпізнати брехливу новину, зрозуміти, що саме слід сказати, а що замовчати, здогадатися, що саме зацікавить публіку; до того ж вона повинна вміти подати це в такій формі, яка підсилила б ефект.
Пан Буаренар мав багатолітню практику, але йому бракувало майстерності й шику; особливо ж бракувало йому певної вродженої кмітливості, потрібної для того, щоб кожного дня вгадувати таємні думки патрона.
Дюруа міг чудово поставити справу; він якнайкраще доповнював собою редакційний склад цієї газети, що, за словами Норбера де Варена, «плавала в глибоких водах комерцій і в мілких водах політики».
Натхненниками і справжніми редакторами «Французького життя» були з півдюжини депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, які починав або підтримував видавець. У Палаті депутатів їх звали «вальтерівською зграєю» і заздрили їм, бо ж вони, напевно, заробляли гроші разом з Вальтером і через Вальтера.
Форестьє, редактор політичного відділу, був тільки підставною особою цих ділків, виконавцем їхніх планів. Вони підказували йому передові статті, які він завжди писав у себе вдома, щоб робити це, як казав, у спокійній обстановці.
А щоб надати газеті літературного й паризького тону, до неї залучили двох відомих письменників різних жанрів — Жака Ріваля, автора злободенних фейлетонів, і Норбера де Варена, поета і автора художніх нарисів на вільну тему, точніше, новел, написаних у новій манері.
Крім того, дешево роздобули серед численної зграї продажних писак і майстрів на всі руки: критиків мистецтва — художнього, музичного, театрального, редакторів судового і спортивного відділів. Дві світські дами — «Рожеве доміно» і «Біла лапка» — надсилали світські новини, обмірковували проблеми моди, елегантності, етикету, гарного тону та розповідали нескромні речі про великосвітських дам.
І «Французьке життя» «плавало в глибоких і мілких водах», кероване всіма цими різноманітними керманичами.
Дюруа все ще не тямився від радощів, ставши завідувачем хроніки, коли одержав невеличку гравіровану картку і прочитав на ній: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер, 20 січня».
Ця нова ласка, що впала на нього слідом за першою, сповнила його такою втіхою, що він поцілував запрошення, як зробив би це з любовним листом. Потім він розшукав касира, щоб обговорити важливу фінансову проблему.
Завідувач відділу хроніки має звичайно власний бюджет, з якого платить репортерам за добрі чи посередні відомості, що їх ті приносять йому, як власники садів приносять свою садовину до крамаря.
Дюруа було визначено для початку тисячу двісті франків на місяць, і він мав намір залишити значну частину цих грошей собі.
На його невідступні вимоги касир дав йому нарешті авансом чотириста франків. У першу мить Дюруа мав твердий намір надіслати пані де Марель ті двісті вісімдесят франків, що був винен; проте він одразу зрозумів, що тоді в нього залишиться тільки сто двадцять франків, яких не вистачить на те, щоб організувати своє нове діло, — і відклав цю справу на дальший час.
Протягом двох днів він влаштовувався на новому місці, діставши в спадщину окремий стіл і картотеку для листування в просторій спільній кімнаті, де містилася вся редакція. Він зайняв один куток цієї кімнати; в другому кутку сидів Буаренар, волосся якого — чорне, незважаючи на вік — завжди звисало над паперами.