Довгий стіл посередині кімнати належав мандрівним співробітникам. Звичайно він правив за лаву, і вони сиділи на ньому, звісивши ноги або схрестивши їх по-турецькому. Набиралось таких газетярів часом п’ятеро чи шестеро, вони сиділи на столі в позі китайських болванчиків і зосереджено грали в більбоке.
Цю розвагу кінець кінцем уподобав і Дюруа, він починав уже вдосконалюватись у ній під керівництвом і завдяки порадам Сен-Потена.
Форестьє, що хворів дедалі частіше, віддав йому своє гарне більбоке з тропічного дерева, те, що купів останнім — воно було трохи важкуватим для нього, — і Дюруа міцною рукою підкидав товсту чорну кулю на кінці мотузка, рахуючи тихенько:
— Один, два, три, чотири, п’ять, шість…
Йому вперше вдалося вибити двадцять очок саме того дня, коли він мав обідати у пані Вальтер. «Гарний день, — подумав він, — мені щастить у всьому,», — бо вправність у більбоке надавала людині своєрідної переваги в редакції «Французького життя».
Дюруа вийшов з редакції рано, щоб мати час одягтись.
Він простував Лондонською вулицею, коли побачив поперед себе невисоку жінку. Фігурою вона нагадувала пані де Марель. Він відчув, як гаряча кров шугнула йому в обличчя і серце закалатало. Він перейшов вулицю, щоб подивитись на жінку збоку. Вона спинилась, щоб теж перейти вулицю. Це була не пані де Марель; він зітхнув з полегкістю.
Він часто питав себе, як йому слід було б поводитись, зустрівши свою коханку. Привітатися чи вдати, що не бачить її?
«Я вдав би, що не помітив її», — подумав Дюруа.
Було холодно, калюжі взялися кригою. Тротуари здавались сухими й сірими під газовим світлом.
Прийшовши додому, Дюруа сказав собі:
«Треба змінити квартиру. Ця мені тепер уже не годиться».
Він почував себе бадьорим і веселим, здатним гасати по дахах, і голосно повторював, походжаючи від ліжка до вікна:
— Що ж, нарешті поталанило? Поталанило! Треба написати батькові.
Він час од часу писав своєму батькові; і його лист завжди приносив щиру радість у маленький нормандський шинок коло шляху на високому горбі над Руаном і просторою долиною Сени.
Він також уряди-годи одержував синього конверта, де адреса була написана великими літерами, непевною, тремтячою рукою, і читав одні й ті самі рядки на початку батьківського листа:
«Мій любий сину, цим сповіщаємо тебе, що в нас, у твоєї матері та в мене, все гаразд. Новин тут небагато. Однак повідомляю тебе…»
І Дюруа зберігав у серці інтерес до сільських подій, до новин у сусідів, до відомостей про посіви та врожаї.
Він повторив, зав’язуючи білу краватку перед маленьким люстерком:
— Треба буде написати батькові завтра ж. Якби він мене побачив сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду — остовпів би старий! Слово честі, я зараз пообідаю так, як йому ніколи й не снилося.
І Дюруа згадав чорну кухню за порожнім залом шинку, каструлі, що кидають жовті відблиски на стінки, кота коло печі, мордою до вогню, в позі скорченої химери, дерев’яний стіл, масний від часу і розлитих рідин, миску з супом, що парує посеред столу, запалену свічку між двома тарілками. Він уявив також батька й матір — цих двох селян з неквапливими рухами, уявив, як вони поволі сьорбають суп. Він знав кожну зморшку на їхніх старих обличчях. Знав навіть, про що вони розмовляють, вечеряючи вдвох.
Він знову подумав:
«Треба буде все-таки навідатись до них».
Одягтися й оглянувши себе перед люстерком, Дюруа загасив світло й зійшов униз.
На зовнішньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, відсмикуючи руку: «Дайте мені спокій!» — так зневажливо й гнівно, немов вони його образили. За кого вони його мають? Шльондри зовсім не знаються на людях. Адже він у чорному фраку, він іде обідати до дуже багатих, дуже відомих, дуже поважних людей, — все це викликало в Дюруа таке почуття, ніби він сам став іншою людиною, світською людиною, справжньою великосвітською людиною.
Він упевнено вступив у освітлений високими бронзовими канделябрами передпокій і невимушеним жестом віддав свою паличку й пальто двом лакеям, що наблизились до нього.
Всі зали були яскраво освітлені. Пані Вальтер сиділа в другій, найбільшій. Вона зустріла його чарівною усмішкою. Він потиснув руку двом чоловікам, що прийшли раніше — панові Фірмену і панові Лароіп-Матьє, депутатам, анонімним редакторам «Французького життя». Пан Ларош-Матьє користувався в газеті особливим авторитетом через свій великий вплив у Палаті депутатів. Ніхто не сумнівався, що він стане колись міністром.
Потім прийшло подружжя Форестьє— пані Форестьє була чарівна в рожевому вбранні. Дюруа був уражений, коли побачив, як близько вона знайома з обома депутатами.