Вона тихенько розмовляла хвилин із п’ять біля каміна з паном Ларош-Матьє. Шарль здавався виснаженим. Він дуже схуд за останній місяць, кашляв безупину і все повторював:
— Доведеться поїхати на південь — пожити там хоч кінець зими.
Норбер де Варен і Жак Ріваль з’явились разом. Потім у глибині зали відчинились двері, і ввійшов пан Вальтер з двома дівчатами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років; одна з них була негарна, а друга — гарненька.
Дюруа вже знав, що патрон — батько родини, проте здивувався. Якщо він коли-небудь і думав про дочок свого директора, то тільки так, як думаєш про далекі краї, яких ніколи не побачиш.
До того ж він уявляв їх собі зовсім маленькими, а побачив перед собою жінок. І він трохи схвилювався від цієї несподіванки.
Коли його відрекомендували Вальтеровим дочкам, вони подали йому по черзі руку, відійшли і сіли коло столика, що, напевне, був призначений саме для них, і почали перебирати шовкові моточки в кошичку.
Чекали ще на когось; усі мовчали; почувалася та своєрідна ніяковість, що виникає перед званим обідом, на який зійшлися різні люди, що цілий день клопоталися своїми справами і не мають між собою нічого спільного.
Дюруа знічев’я підвів очі до стінки, і пан Вальтер спитав його здалеку, з видимим бажанням похвалитися своїм добром:
— Ви дивитесь на мої картини?
Це «мої» прозвучало особливо виразно.
— Я зараз покажу їх вам.
Пан Вальтер взяв лампу, щоб можна було розглянути всі деталі.
— Тут пейзажі,— сказав він.
Посередині стіни висіло велике полотно. Гільме — нормандське узбережжя під грозовим небом. Нижче — ліс, пензля Арпіньї, далі — алжірська рівнина, пензля Гійоме, з верблюдом на обрії, величезним верблюдом на високих ногах, схожих на якийсь химерний монумент.
Пан Вальтер перейшов до іншої стіни і мовив урочисто, ніби церемоніймейстер:
— Високе мистецтво.
Це були чотири картини: «Відвідини госпіталю» Жерве; «Жниця» Бастьєн-Лепажа; «Вдова» Бугро і «Страта» Жан-Поля Лоранса. Остання картина змальовувала, як загін «синіх» розстрілює вандейського священика під церковним муром.
На поважному обличчі патрона промайнула усмішка, коли він показав на дальшу стінку:
— А ось легкий жанр.
Тут насамперед впадало в око невеличке полотно Жана Беро, під назвою «Вгорі й унизу». На ньому гарненька парижанка піднімалася по східцях омнібуса. її голова вже на рівні імперіала, і чоловіки, що сидять на лавах, жадібно і з задоволенням втупили очі в це юне личко, що наближається до них, тим часом як чоловіки, що стоять на нижній площадці, розглядають — одні з виразом прикрості, інші — бажання — ноги молодої жінки.
Пан Вальтер держав лампу якнайвище і повторював, грайливо всміхаючись:
— Що? Хіба ж не втішно? Хіба ж не втішно?
Потім він освітив «Рятування потопаючої» Ламбера.
На столі, прибраному після обіду, сидить котеня і здивовано й занепокоєно розглядає муху, що потопає в склянці води. Воно підняло лапку, готове швидким рухом виловити муху. Проте воно ще не зважилось. Що ж то воно зробить?
Потім патрон показав полотно Детайля «Урок», на якому солдат у казармі навчає пуделя бити в барабан. При цьому він сказав:
— Як це дотепно!
Дюруа сміявся, виявляючи цим сміхом свою похвалу, захоплювався:
— Чудово, просто чудово, чуд…
І враз затнувся, почувши позад себе голос пані де Марель, яка тільки-но ввійшла.
Патрон далі освітлював картини і давав пояснення до них.
Він показував тепер акварель Моріса Лелуара «Перешкода». На ній був намальований портшез, що зупинився, бо посеред вулиці почали бійку два здоровенні хлопці, молодці, що боролись, як геркулеси. У віконце портшеза визирає чарівне жіноче личко, що дивиться… дивитьсд… без нетерплячки, без страху і навіть з повним захопленням на двобій цих звірів.
Пан Вальтер провадив:
— У мене є ще картини в інших кімнатах, але вони належать менш відомим, менш визнаним художникам.
А тут — моя добірна колекція. Я купую картини молодих, зовсім молодих, тримаю їх про запас у внутрішніх кімнатах і чекаю моменту, коли автори уславляться, — І додав зовсім тихо: —Тепер саме час купувати картини. Художники конають з голоду. У них нема ні копійки, ні копійки…
Дюруа вже нічого не бачив і слухав, не розуміючи. Пані де Марель тут, позад нього! Що ж йому робити? Привітати її? А раптом вона одвернеться або скаже йому щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають інші?