«У всякому разі,— промайнуло у нього в голові,— треба виграти час». Він так хвилювався, що на мить йому схотілося вдати, що ніби він занедужав, і піти геть.
Всі картини було вже оглянуто. Патрон відійшов, щоб поставити лампу на місце й привітати останню гостю; а Дюруа — знову сам — почав розглядати полотна, немов іще не надивився на них.
Голова йому йшла обертом. Він чув голоси, уривки розмов. Пані Форестьє покликала його:
— Послухайте, пане Дюруа!..
Він поспішив до неї. Це вона хотіла рекомендувати йому якусь приятельку, що мала влаштувати в себе свято і бажала, аби про це було надруковано в хроніці «Французького життя».
Дюруа бурмотів:
— Неодмінно, пані, неодмінно…
Пані де Марель була тепер зовсім близько від нього. Він не наважувався обернутись, щоб відійти.
Раптом він подумав, що збожеволів; вона голосно мовила:
— Добрий день, Любий друже! Ви вже не впізнаєте мене?
Дюруа швидко обернувся. Пані де Марель стояла перед ним, усміхаючись, очі її сяяли веселістю й ніжністю. Вона простягла йому руку.
Він узяв її, тремтячи, ще побоюючись яких-небудь хитрощів і підступу. Вона лагідно додала:
— Що з вами сталося? Вас зовсім не видно.
Він відповів, затинаючись, неспроможний опанувати себе:
— Та в мене була сила-силенна роботи, сила-силенна. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, яка вимагає від мене дуже багато часу.
Вона відказала, все ще дивлячись йому в вічі, і він не бачив у її погляді нічого, крім прихильності:
— Я знаю. Проте це не причина, щоб забувати друзів.
їх розлучила повна дама, яка щойно ввійшла, — декольтована, з червоними руками, з червоними щоками, претензійно вдягнена й зачесана; вона ступала так, що навіть у ході відчувалося, які важкі й товсті в неї стегна.
Помітивши, що всі ставилися до неї з великою пошаною, Дюруа спитав у пані Форестьє:
— Хто ця особа?
— Віконтеса де Персмюр, та, що підписується «Біла лапка».
Він сторопів і насилу стримав сміх.
— «Біла лапка»! «Біла лапка»! А я гадав, що це молода жінка, така, як ви. Оце «Біла ланка»? Гарна, гарна, ніде правди діти!
Слуга з’явився на дверях і об’явив: «Обід подано, пані».
Обід був банальний і веселий, один із тих обідів, де розмовляють про все і ні про що. Дюруа сидів між старшою дочкою патрона, негарною панною Розою, і пані де Марель. Це сусідство трохи бентежило його, хоч у неї був дуже задоволений вигляд і розмовляла вона із звичайною дотепністю. Спочатку він хвилювався, почував себе ніяково, немов музикант, що збився з тону. Проте незабаром обвикся й посміливішав, і їхні погляди, раз у раз зустрічаючись, розпитували один одного, інтимно, майже чуттєво, зливалися, як колись.
Раптом щось торкнулось його ноги під столом. Він тихо посунув коліно і натрапив на ногу сусідки, що не відсторонилась від цього дотику. В цю мить вони не розмовляли між собою, бо обоє обернулись до своїх сусідів.
Серце в Дюруа завмерло, і він ще трохи присунув своє коліно. Йому відповів легкий потиск. І він зрозумів, що їхнє кохання починається знов.
Що говорили вони після цього? Майже нічого, але їхні губи тремтіли кожного разу, коли зустрічались їхні погляди.
Проте Дюруа, бажаючи бути люб'язним з дочкою патрона, час од часу звертався до неї з якою-небудь фразою. Вона відповідала так само, як і мати — не задумуючись над змістом своїх слів.
По праву руч од пана Вальтера сиділа віконтеса де Персмюр з виглядом принцеси, і Дюруа не міг без усмішки дивитись на неї.
— А чи знаєте ви другу, ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихо спитав він у пані де Марель.
— Баронесу де Лівар? Звичайно, знаю.
— Вона така ж, як ця?
— Ні. Але не менш цікава. Висока, сухорлява, шістдесяти років, з фальшивими кучерями, із штучними зубами, з переконаннями часів реставрації і з туалетами тієї ж самої доби.
— І де тільки вони надибали цих допотопних матрон?
— Уламки знаті завжди в пошані у вискочок з буржуазії.
— І ніякої іншої причини нема?
— Іншої немає.
Далі розпочалась політична дискусія між патроном, двома депутатами, Норбером де Вареном і Жаком Рівалем. Вона тривала аж до десерту.
Коли повернулись у вітальню, Дюруа знов підійшов до пані де Марель і, дивлячись їй у вічі, спитав:
— Ви дозволите мені провести вас додому сьогодні?
— Ні.
— Чому?
— Тому що нан Ларош-Матьє, мій сусід, проводить мене до самих дверей кожного разу, коли я тут обідаю.
— Коли ж я вас побачу?
— Приходьте завтра до мене снідати.