І вони розійшлись, нічого більше не сказавши одне одному.
Дюруа залишився недовго, бо йому стало нудно. На сходах він наздогнав Норбера де Варена, який теж щойно вийшов. Старий поет узяв його під руку. Він уже не боявся його суперництва в газеті, бо вони працювали в різних галузях, і виявляв до свого колеги старечу приязнь.
— Чи не проведете мене трохи? — мовив він.
— Охоче, любий метре, — відповів Дюруа.
І вони поволі рушили по бульвару Мальзерб.
Париж був майже безлюдний у цю холодну ніч; такі ночі здаються просторішими від інших, зорі світять мовби з більшої високості, а повітря приносить у своєму крижаному подиху щось із надзоряної далечини.
Деякий час обидва мовчали. Потім Дюруа мовив знічев'я:
— Цей пан Ларош-Матьє справляє враження дуже розумної й освіченої людини.
Старий поет пробурмотів:
— Ви гадаєте?
Це запитання здивувало Дюруа.
— Авжеж, — невпевнено відповів він, — зрештою, він має репутацію одного з найобдарованіших у Палаті депутатів.
— Можливо. В царстві сліпих і одноокого вважають за короля. Бачите, всі ці люди — обмежені, бо їх розум замкнений між двома стінами — між грішми і політикою. Це невігласи, любий мій; з ними не можна розмовляти ні про що, ні про що з того, що ми любимо. їх розум затягнутий тванню, точніше, вкритий багном, мов Сена в Аньєрі. Важко знайти людину, що мала б розмах у думках, що давала б вам відчуття того безмежного простору, повітрям якого дихають на березі моря. Я знав кілька таких людей, але вони вже померли.
Норбер де Варен говорив ясним, але тихим голосом, що лунко зазвучав би в нічній тиші, якби він дав йому волю. Він здавався дуже схвильованим та сумним — охопленим тим сумом, що спадає часом на душу, — і душа здригається, як здригається земля, скута корою.
Він казав далі:
— Зрештою, це байдуже — трохи більше таланту чи трохи менше — коли всьому є кінець.
І він замовк. Дюруа, що почував себе цього вечора весело, мовив усміхаючись:
— Ви сьогодні не в гуморі, любий метре!
— Я такий завжди, юначе, — відповів старий поет, — і з вами через кілька років буде те саме, що й зі мною. Життя — це гора; доки підіймаєшся, дивишся на вершину і почуваєш себе щасливим; та коли врешті її досягнеш, раптом помічаєш схил і кінець, а це — смерть. Вгору йдеш довго, а вниз сходиш швидко. У ваші літа серце сповнене радості й надій, які, зрештою, ніколи не справджуються. А в моєму віці нічого вже не чекаєш… крім смерті.
Дюруа засміявся:
— Слово честі, від ваших слів у мене мороз пішов поза шкірою.
Норбер де Варен відповів:
— Ні, сьогодні ви мене не зрозумієте, але коли-небудь пригадаєте те, що я вам кажу. Бачите, настає такий день, — а для багатьох він настає рано, — коли годі,вже сміятись, бо поза всім, що бачиш, помічаєш смерть.
О, ви навіть не розумієте цього слова — «смерть»! Для молодих воно нічого не означає. А для старих — воно жахливе.
Так, це починаєш розуміти відразу, невідомо чому, невідомо з якого приводу, і тоді на життя дивишся вже по-іншому. Щодо мене, то вже п’ятнадцять років, як я її відчуваю, вона точить мене всередині, немов якийсь хробак. Вона потроху, з кожним місяцем, з кожною годиною розхитує мене, немов будинок, що має завалитись. Вона спотворює мене так, що я себе не впізнаю. В мені нема більше нічого мого, нічого від мене, того веселого, бадьорого й дужого чоловіка, яким я був у тридцять років. Я бачив, як вона вибілювала моє чорне волосся — з такою досвідченою і жорстокою повільністю! Вона забрала в мене мою пружну шкіру, мої м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, і залишила тільки сповнену розпачу душу, та й ту вже скоро забере.
Так, вона знівечила мене, проклята, вона нишком, по-зрадницьки, кожну мить руйнувала мою істоту. І тепер я чую свою смерть в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих прискорює її мерзенну роботу. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, робити все, що ми робимо, — це вмирати. Та й жити, зрештою — це теж умирати!
О, ви про це дізнаєтесь! Якби ви подумали про це хоч із чверть години, ви зрозуміли б.
Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків — і ви станете безсилим.
А далі що? Гроші? Для чого? Щоб платити жінкам? Ото щастя! Щоб об’їдатися, обрости салом та кричати цілісінькі ночі від подагри?
А ще що? Слава! Навіщо, коли для вас уже не існує кохання?
А далі? Скрізь, кінець-кінцем, смерть.
Я бачу її тепер так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її. Вона вкриває землю і витає в просторі. Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга, — все це крає мені серце і волає: «Ось вона!»