Все йому усміхалось, життя ніжно вітало його. Гарна це річ — здійснення надій!
Він заснув, наче в якомусь сп’янінні, і встав рано, щоб прогулятись пішки до авеню Булонського Лісу, перш ніж піти на побачення.
Вітер змінився, за ніч розпогодилось; було тепло, і сонце гріло, як у квітні. Всі постійні відвідувачі Булонського Лісу вийшли цього ранку на заклик ясного й тихого неба.
Дюруа ступав поволі, п’ючи легке, солодке, немов весняні ласощі, повітря.
Він пройшов Тріумфальну арку і пішов по великій алеї назустріч вершникам. Він дивився, як їхали риссю або мчали чвалом чоловіки й жінки, світські багатії; але тепер він мало заздрив їм. Він знав їх майже всіх на ім’я, знав суму їхніх прибутків і закулісну сторону їхнього життя, бо його службові обов’язки зробили з нього щось подібне до довідника паризьких знаменитостей та скандалів.
Проїжджали амазонки, стрункі, затягнуті в темні вбрання, з гордовитим і неприємним виглядом, що властивий багатьом жінкам, коли вони сидять верхи на коні; і Дюруа розважався тим, що промовляв півголосно, як промовляють молитву в церкві, імена, титули та звання їхніх справжніх або гаданих коханців; часом навіть, замість сказати; «Барон де Танкеле», «Князь де ля Тур-Ангеран», — він шепотів: «Лесбос: Луїза Мішо з «Водевіля», Роза Маркетен із Опери».
Ця гра дуже тішила його, неначе він викривав під суворою зовнішністю довічне й глибоке безчестя людське, а це звеселяло його, збуджувало і втішало.
Потім він промовив уголос: «Зграя лицемірів!» —і почав шукати очима тих вершників, про яких розповідали найбрудніші історії.
Він побачив чимало таких, яких підозрівали в шулерстві, в усякому разі, картярні були для них головним джерелом існування — єдиним джерелом і, безумовно, непевним.
Інші, особи дуже відомі, жили виключно на ренту своїх дружин — це всі знали точно; ще інші — на ренту своїх коханок, — так запевняли люди поінформовані. Багато хто з них платив свої борги (благородний вчинок), причому аж ніяк не можна було догадатись, звідки вони діставали потрібні гроші (дуже підозріла таємниця). Він бачив фінансистів, чиє багатство почалося з крадіжки — їх приймали всюди, в найблагородніших домах; бачив людей, таких шанованих, що дрібні буржуа знімали капелюхи перед ними, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не становили таємниці для того, хто знав зворотну сторону життя.
У всіх них були чванливі постаті, гордовиті посмішки, зухвалі погляди — і в тих, що з бакенбардами, і в тих, що з вусами.
Дюруа сміявся, повторюючи:
— Оце справді зграя пройдисвітів, зграя шахраїв!
Та ось промчала риссю чудова низька-відкрита коляска, запряжена двома стрункими білими кіньми, гриви та хвости яких маяли на вітрі; ними правувала невеличка молода блондинка — відома куртизанка; два груми сиділи позад неї.
Дюруа спинився — йому хотілось уклонитися їй, привітати оплесками цю жінку, що зробила собі кар’єру коханням і зухвало пишалась тут, у годину гуляння лицемірних аристократів, своєю безсоромною розкішшю, заробленою в ліжку. Він, мабуть, невиразно відчував, що між нею і ним є щось спільне, є якийсь природний зв’язок, що вони — люди однієї породи, з однаковою душею, і що він досягне успіху завдяки зухвалим діям такого ж самого сорту.
Назад він ішов тихше, з глибоким задоволенням у серці, і досяг дверей дому своєї колишньої коханки трохи раніше призначеного часу.
Вона зустріла його поцілунком, немов не було між ними ніякого розриву; вона-навіть забула на кілька хвилин ту розважливу обережність, завдяки якій не дозволяла пестощів у себе вдома.
Потім вона сказала йому, цілуючи закручені кінчики його вусів:
— Ти не знаєш, яке лихо спіткало мене, любий? Я сподівалась провести з тобою гарний медовий місяць, але чоловік приїздить на мою голову, аж на півтора місяці: він узяв відпустку. Та я не хочу лишатись аж півтора місяці без тебе, особливо після нашої сварки; і ось як я влаштувала справу: ти прийдеш до нас обідати в понеділок, я вже казала йому про тебе. Я познайомлю тебе з ним.
Дюруа вагався, трохи збентежений, бо він ніколи ще не опинявся віч-на-віч з чоловіком, жінкою якого володів. Він побоювався, що його зрадить що-небудь — ніяковість, погляд абощо. Він пробурмотів:
— Ні, краще вже я не буду знайомитися з твоїм чоловіком.
Клотільда наполягала, стоячи перед ним, дуже здивована, з наївно розплющеними очима.
— Та чому ж? Це ж смішно! Адже таке трапляється щодня. Я гадала, ти розумніший.
Дюруа образився:
— Ну, гаразд, я прийду обідати в понеділок.