Вона додала:
— Щоб це здавалося зовсім природним, я покличу й подружжя Форестьє, хоч це мене, зрештою, не дуже радує — приймати в себе дома.
До понеділка Дюруа не думав більше про це побачення; та, вже піднімаючись сходами до пані де Марель, він відчув себе дивно збентеженим — не тому, що йому було гидко потиснути руку цьому чоловікові, пити його вино та їсти його хліб, — ні, він просто чогось боявся, сам не знаючи чого.
Його провели до вітальні, де йому довелося чекати, як завжди. Потім двері відчинились, і він побачив високого сивобородого чоловіка, з орденом у петлиці, поважного й коректного. Чоловік наблизився до нього і мовив дуже гречно:
— Моя дружина часто говорила про вас, пане, і мені дуже приємно познайомитися з вами.
Дюруа ступив до нього, намагаючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, і з перебільшеною енергією потиснув простягнену руку господаря. Коли вони посідали, він не знав, що йому сказати.
Пан де Марель підкинув поліно в камін і спитав:
— Ви вже давно займаєтесь журналістикою?
Дюруа відповів:
— Всього кілька місяців.
— А, то ви швидко зробили кар’єру!
— Так, досить швидко. — І він почав говорити про те про се, не дуже думаючи про свої слова, повторюючи всі загальники, що вживаються між малознайомими людьми. Він заспокоївся і ситуація вже здавалась йому дуже кумедною. Він дивився на старече й поважне обличчя пана де Марель, і йому кортіло засміятись. «Я наставив тобі роги, старий, — думав він, — я наставив тобі роги». І його проймало якесь таємне, порочне задоволення, радість злодія, що спритно вкрав, уникнувши підозри, підступна захоплююча радість. Йому захотілося раптом заприятелювати з цим чоловіком, здобути його довіру, примусити його розповісти всі свої таємниці.
Аж тут до вітальні увійшла пані де Марель і, окинувши їх лукавим і непроникним поглядом, підійшла до Дюруа, що не наважився при чоловікові поцілувати їй руку, як він це завжди робив.
Вона була спокійна й весела, як людина, що бувала в бувальцях і через своє природжене й одверте лукавство вважає цю зустріч природною і простою. З’явилась і Лоріна й стриманіше, ніж звичайно, підставила лобика Жоржеві, бо в присутності батька вона ніяковіла. Мати мовила до неї.
— Чого ж ти сьогодні не назвала його Любим другом?
Дівчинка зашарілася — так ніби їй сказали якусь велику безтактність, висловили те, про що слід було мовчати, викрили інтимну і трохи грішну таємницю її серця.
Коли прийшли Форестьє, всі жахнулись від вигляду Шарля. Він страшенно змарнів і зблід за останній тиждень, безперестанку кашляв. Він сказав, що вони виїжджають до Кану в наступний четвер на наполегливу вимогу лікаря.
Вони пішли додому рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:
— По-моєму, йому вже небагато лишилось. Він недовго протягне.
Пані де Марель байдуже відгукнулась:
— О, він уже на шляху до смерті. Ось кому пощастило знайти собі хорошу жінку.
— Вона багато допомагає йому? — спитав Дюруа.
— Та вона робить за нього все. Вона в курсі всіх справ. Вона знає всіх, хоч здається, ніби вона ні з ким не бачиться; дістає все, що хоче, як хоче і коли хоче. О, таких тонких, спритних інтриганок, як вона, пошукати треба. Це справжній скарб для чоловіка, який хоче домогтися успіху.
Дюруа питав далі:
— Вона й одружиться вдруге скоро, мабуть?
— Так, — відповіла пані де Марель. — Я навіть не здивувалася б, якби вона вже мала когось на прикметі… Якого-небудь депутата… якщо тільки… якщо тільки він не відмовиться… бо… бо… виявилися б, мабуть, серйозні перешкоди… моральні… А втім, годі! Я нічого не знаю.
Пан де Марель пробурмотів повільно й невдоволено:
— Ти завжди занадто підозрюєш інших, а я цього не люблю. Не втручайся ніколи в чужі справи. Нехай кожен чинить так, як йому підказує його власне сумління. Це мало б бути правилом для всіх.
Дюруа пішов додому схвильований; в голові його снувалися невиразні плани.
Другого дня він відвідав подружжя Форестьє й побачив, що вони вже майже зібралися в дорогу. Шарль, простягтись на дивані, дихав перебільшено важко і повторював:
— Я повинен був виїхати іще місяць тому.
Потім він дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе було вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.
Прощаючись, Дюруа енергійно потиснув руку своєму товаришеві:
— Ну, друже, до скорого побачення.
Проте коли пані Форестьє провела його до дверей, він промовив:
— Ви не забули нашої угоди? Ми друзі й спільники, чи не так? Отже, якщо я буду вам потрібний у будь-якій справі, не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до раших послуг.