Вона прошепотіла:
— Дякую, я не забуду.
І її очі теж сказали: «Дякую», але ще глибше й ніжніше.
Сходячи вниз, Дюруа зустрів пана де Водрека, якого він одного разу вже бачив у неї і який ішов тепер нагору повільним кроком. Граф здавався сумним — можливо, через цей від’їзд?
Дюруа, бажаючи показати себе світською людиною, шанобливо вклонився йому.
Той відповів чемно, але трохи згорда.
Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.
VII
Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя». Він умістив кілька передових за своїм підписом, підписував так само і хроніку, бо патрон вимагав, аби кожен відповідав за те, що пише. Кілька разів він вступав у полеміку, з якої виходив переможцем, а його постійні зносини з державними діячами поступово готували з нього спритного й завбачливого редактора політичного відділу.
Одну тільки чорну хмарку бачив він на своєму обрії. Невеличка конкуруюча газета постійно нападала на нього, або, точніше, нападала в його особі на завідувача відділу хроніки «Французького життя», на завідувача «відділу сенсаційної хроніки пана Вальтера», як писав анонімний співробітник цієї газетки, що звалася «Перо». Дюруа щодня знаходив у ній уїдливі замітки і всякі інсинуації.
Жак Ріваль сказав Дюруа:
— А ви однак терплячий.
Той пробурмотів:
— Що ж ви хочете, тут нема прямого нападу.
І от якось після полудня, коли Дюруа увійшов до редакційного приміщення, Буаренар подав йому черговий номер «Пера».
— Гляньте, тут іще одна неприємна для вас замітка.
— А-а! І з якого приводу?
— З приводу дурниці — арешту якоїсь громадянки Обер поліцейський агентом добропристойності.
Жорж узяв подану йому газету і прочитав під заголовком «Дюруа бавиться» таке:
«Славетний репортер «Французького життя» повідомляє нас сьогодні, що пані Обер, про арешт якої агентом поліцейської бригади добропристойності ми писали, існує тільки в нашій уяві. Проте згадана особа проживає на Монмартрі, вулиця де л’Екюрей, 18. Зрештою, нам цілком зрозуміло, який інтерес або які «інтереси» можуть мати агенти вальтерівського банку в тому, щоб підтримувати агентів префекта поліції, який терпить їхню комерцію. Що ж до згаданого вище репортера, то хай він краще подав би нам щось із тих прекрасних сенсаційних новин, які становлять його секрет: повідомлення про смерті, спростовувані наступного дня, про бої, яких не було, про важливі висловлювання коронованих осіб, що нічого не казали, — взагалі всю інформацію, що складає «Вальтерівські прибутки», або нескромні подробиці про вечори у жінок сумнівної слави, чи про добротність деяких продуктів, що становить багатюще джерело для декого з наших колег».
Дюруа скорше розгубився, ніж розсердився; він зрозумів, що тут є щось дуже неприємне для нього.
Буаренар спитав:
— Хто дав вам таку інформацію?
Дюруа силкувався пригадати, але не міг. Потім раптом йому сяйнуло:
— Таж це Сен-Потен!
Він іще раз перечитав замітку в «Пері» і раптом почервонів, обурений обвинуваченням у продажності.
— Як, вони підозрюють, що мені платять за…
Буаренар урвав його:
— Авжеж. Це буде для вас дуже прикро. Патрон суворо стежить за такими речами. Це ж може часто траплятись у хроніці…
В цю мить увійшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього:
— Ви бачили замітку в «Пері»?
— Так, і я зараз саме від громадянки Обер. Вона справді існує, але не була заарештована. Це зовсім безпідставна чутка.
Тоді Дюруа кинувся до патрона; той прийняв його холодно й недовірливо. Вислухавши його пояснення, пан Вальтер сказав:
— Підіть самі до цієї дами й подайте таке спростування, щоб про вас не писали більше нічого подібного. Я маю на увазі те, чим закінчується замітка. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Журналіст — так само, як дружина Цезаря, — повинен бути поза всякою підозрою.
Дюруа сів у фіакр, взявши Сен-Потена за провідника, і гукнув візникові:
— Монмартр, вулиця л’Екюрей, 18!
Це був величезний будинок, і їм довелося піднятися аж на шостий поверх. Двері відчинила стара жінка у вовняній кофті.
— Чого вам іще треба від мене? — сказала вона, побачивши Сен-Потена.
— Я привіз до вас цього пана — інспектора поліції, що хотів би довідатись про вашу справу, — відповів той.
Тоді жінка впустила їх.
— Тут після вас іще двоє приходили з газети, не знаю, з якої саме, — додала вона.