Потім спитала в Дюруа:
— То ви, пане, хочете довідатись, як було діло?
— Атож. Чи були ви арештовані поліцейським агентом добропристойності?
Жінка аж руками сплеснула.
— Та ніколи в світі, паночку мій, ніколи в світі! Ось як було діло. М’ясник, у якого я завжди купую, постачає гарне м’ясо, однак він обважує. Я часто помічала це, проте мовчала. Та ось недавно прошу я в нього два фунти на котлети, бо чекала дочку й зятя обідати, і бачу, що він відважує мені кістки з обрізками, щоправда, кістки з м’яса для котлет, але не з того, яке мені треба. Я щоправда, могла б зробити із нього рагу, але коли я прошу на котлети, то навіщо ж мені чужі обрізки? Отож я відмовляюсь. Тоді він мені каже: «Стара відьма», — а я йому: «Старий шахрай». Слово по слову — і ми так полаялись, що люду зібралось перед крамницею більше сотні, і всі регочуть та й регочуть. Нарешті прийшов поліцейський і повів нас до комісара. Побули ми там, та й випустили нас. Відтоді я купую м’ясо в іншому місці й навіть не проходжу повз його двері, щоб уникнути сварки.
Жінка замовкла. Спитав Дюруа:
— І це все?
— Отак усе й було, любий пане.
І, запропонувавши йому скляночку наливки, від якої Дюруа відмовився, стара попросила, аби в рапорті було сказано, що м’ясник обважує людей.
Повернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:
«Якийсь анонімний писака з «Пера», висмикнувши в себе з хвоста власне перо, чіпляється до мене з приводу старої, яку нібито арештував агент добропристойності. Я заперечую це. Я сам бачив громадянку Обер, якій щонайменше шістдесят років, і вона якнайдокладніше розповіла мені про свою сварку з м’ясником за недоважене м’ясо на котлети, що й спричинилося до пояснень у поліцейського комісара.
Ото і вся справа.
Що ж до решти інсинуацій з боку редактора «Пера», то я їх нехтую. До того ж на такі речі не відповідають, коли автор ховається під машкарою.
Жорж Дюруа».
Пан Вальтер і Жак Ріваль, який щойно прийшов, визнали цю відповідь достатньою, і було вирішено негайно пустити її в кінці хроніки.
Дюруа повернувся додому рано, трохи схвильований і стривожений. Що відповість той? Хто він? Чому так гостро на нього нападає? Завдяки різкій вдачі журналістів ця дурниця може зайти далеко, дуже далеко.
Спав він погано.
Коли він перечитав другого дня свою замітку в газеті, вона здалась йому ще гострішою, ніж у рукопису. «Можна було пом’якшити деякі вислови», — подумав він. Він хвилювався цілий день, а вночі знову погано спав. Встав удосвіта, щоб піти по черговий номер «Пера», де мала бути відповідь на його спростування.
Надворі знову похолодало, був добрячий мороз. Струмки тяглися вздовж тротуарів, як крижані стрічки.
Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явився його перший нарис — «Спогади африканського стрільця». Руки й ноги в нього мерзли, щеміли, особливо кінці пальців, і, щоб зігрітися, він почав бігати навколо заскленого кіоска, де продавщиця сиділа коло жаровні; крізь віконечко було видно тільки її ніс та червоні щоки під вовняним каптуром.
Нарешті рознощик газет передав очікуваний пакунок у віконечко, і жінка простягла Дюруа «ІІеро» вже розгорнутим.
Він пошукав очима своє ім’я і спочатку нічого не побачив. Зітхнув з полегкістю, та раптом помітив відповідь, виділену двома рисками:
«Громадянин Дюруа з «Французького життя» друкує спростування, але, спростовуючи, знову бреше. Проте він визнає, що пані Обер існує і що агент водив її до поліції. Отже, залишається тільки додати слово «добропристойності» після слова «агент», і цим усе буде сказано.
Однак совість деяких журналістів на рівні їхнього таланту.
І я підписуюсь:
Луї Лангремон».
Серце в Дюруа закалатало, і він подавсь додому, не дуже добре розуміючи, що робить. Отже, його образили і образили так, що вагатись далі не можна. За віщо? За дурницю. За якусь стару бабу, яка посварилася з м'ясником.
Він швидко одягся і пішов до пана Вальтера, хоч, мабуть, не було ще й восьмої години ранку.
Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».
— Що ж, — сказав він з поважним виразом обличчя, побачивши Дюруа, — вам уже не можна ніяк відступати.
Дюруа нічого не відповів.
Видавець повів далі:
— Зараз же йдіть і розшукайте Ріваля, і він подбає про ваші інтереси.
Дюруа пробурмотів кілька невиразних слів і побрався до фейлетоніста, який іще спав. На дзвінок він схопився із ліжка і, прочитавши замітку, мовив:
— Хай йому чорт, треба піти туди. Кого ви намічаєте другим свідком?