Перед очима Дюруа постала сцена дуелі, власна постать і манера супротивника. Він сушив собі голову, намагаючись уявити подробиці бою; і раптом побачив проти себе маленьку, чорну й глибоку дірку дула, звідки має вилетіти куля.
Невимовний розпач нараз охопив його. Все тіло затремтіло, судомно здригаючись. Він стискував зуби, щоб не крикнути, відчуваючи шалене бажання качатися по землі, рвати й кусати все, що трапить під руку. Побачивши склянку на каміні, він згадав, що в шафі у нього стоїть майже літр горілки, бо він зберіг свою військову звичку «морити черв’ячка» щоранку.
Він схопив пляшку й почав жадібно пити просто з шийки довгими ковтками; поставив пляшку тільки тоді, коли йому забило дух. Вона спороишіла на третину.
Щось гаряче, як полум’я, обпекло йому шлунок, розлилось по жилах, заспокоїло нерви, одурманило мозок.
Він сказав собі: «Я знайшов спосіб».
Тіло його тепер палало, і він знову розчинив вікно.
Був тихий морозний світанок. Угорі зорі немов умирали в глибині посвітлілого неба, а вздовж залізничної колії блякли зелені, червоні й білі сигнальні вогні.
Перші паровози викочувалися з депо і, пахкаючи, під’їздили до перших поїздів. Інші кликали здалеку — гостро й пронизливо, немов півні на селі.
«Може, я всього цього вже не побачу більше», — промайнуло у Дюруа в голові. Та почуваючи, що знову розчулиться, він наказав собі: «Годі, не треба думати ні про що аж до самісінької дуелі; це єдиний спосіб бути відважним».
І він узявся до свого туалету. Коли голився, то знов на мить похолов: а що, як він оце востаннє бачить своє обличчя?..
Він іще раз ковтнув горілки і кінчив одягатись.
Останню годину йому було особливо важко перебути. Він ходив туди й сюди по кімнаті, силкуючись повернути собі душевну рівновагу. Почувши стукіт у двері, мало не впав від хвилювання. Його секунданти! Вже!
Вони були в шубах. Ріваль сказав, потиснувши Дюруа руку:
— Мороз сьогодні просто сибірський.
Тоді спитав:
— Усе гаразд?
— Так, усе в порядку.
— Ви спокійні?
— Цілком спокійний.
— Дуже добре. Ви вже поснідали?
— Так, я готовий.
Буаренар задля такої нагоди начепив жовто-зелену стрічку якогось іноземного ордена. Дюруа ніколи цього ордена в нього не бачив.
Вони вийшли. У ландо їх чекав незнайомий чоловік. Ріваль відрекомендував його:
— Ле Брюман, лікар.
Дюруа потиснув йому руку й пробурмотів:
— Дякую.
Він хотів примоститись на передньому сидінні, але сів на щось тверде й підскочив, як на пружині. То була скринька з пістолетами.
Ріваль мовив:
— Ні! Пересядьте — дуелянт і лікар повинні сидіти позаду.
Дюруа зрозумів нарешті й важко сів поруч із лікарем. Обидва секунданти теж посідали, і коні рушили. Візник уже знав, куди їхати.
Розмова точилася мляво, хоч лікар і розповідав анекдоти. Та сміявся з них один лише Ріваль. Дюруа хотілось показати, як добре володіє він собою, але думки розбігали ся, і він боявся виявити своє душевне сум’яття; його мучив страх, що він ось-ось затремтить.
«Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку, коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».
Він заучував це, як діти заучують урок, бурмочучи слова, щоб втовкмачити їх собі в голову: «Коли скомандують: «Плі!», — я піднесу руку».
Ландо в’їхало в ліс, звернуло праворуч, потім іще раз праворуч.
Ріваль раптом відчинив дверцята й гукнув візникові:
— Туди, оцією доріжкою!
І ландо покотилося вибоїстим шляхом по просіці, між двома рядами дерев, на яких тремтіло мертве листя з крижаними окрайками.
Дюруа все ще шепотів: «Коли скомандують: «Плі!», — Я піднесу руку». І подумав, що яке-небудь нещастя з екіпажем могло б усе владнати. О, коли б ландо перекинулось, яке було б це щастя! Коли б він сам зламав ногу…
Та ось він побачив край галявини ще одне ландо, а біля нього чотирьох чоловіків, які тупцяли на місці, щоб зігріти ноги, — і мусив розкрити рота — так важко стало йому дихати.
Спочатку злізли секунданти, потім лікар і дуелянт. Ріваль узяв скриньку з пістолетами й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що рушили їм назустріч. Дюруа побачив, як вони церемонно привітались, а потім попрямували разом уздовж узлісся, поглядаючи то на землю, то на дерева, — немов шукали чогось такого, що могло впасти або полетіти. Потім вони відміряли кроки і через силу встромили дві палички в замерзлий грунт. Далі знову зійшлися докупи й почали робити такі рухи, як діти, що грають у чіт чи лишку.