Сидячи в нього на колінах, Клотільда міцно обіймала його, немовби хотіла розділити небезпеку, яка йому загрожувала.
Вона шепотіла:
— О бідолашний любчику, мій бідолашний…
Потім вона сказала:
— Знаєш, я не можу жити без тебе! Мені треба бачитися з тобою, а коли мій чоловік у Парижі, це зовсім не легко. Часто в мене буває вільна година вранці, як ти іще не встав, і я могла б прийти поцілувати тебе; але я не хочу більше ходити в твій жахливий будинок. Що б таке нам придумати?
Дюруа раптом немов осяяло, і він спитав:
— Скільки ти тут платиш?
— Сто франків на місяць.
— Ну, то я беру цю квартиру собі й відразу ж перебираюсь сюди. Моя однаково вже не годиться в моєму новому становищі.
Вона трохи подумала, потім відповіла:
— Ні. Я не згодна.
— Чому? — здивувався Дюруа.
— А тому…
— Це не аргумент. Ця квартира мені дуже подобається. Я лишаюсь тут. — Він засміявся й додав: — До того ж, найнято її на моє ім’я.
Але Клотільда повторила:
— Ні, ні, я не згодна…
— Та чому ж, нарешті?
Тоді вона тихенько й ніжно прошепотіла:
— Бо ти водитимеш сюди жінок, а я цього не хочу.
— Та ніколи в світі! — обурено вигукнув він. — Обіцяю тобі.
— Ні, все-таки водитимеш.
— Присягаюсь тобі!
— Справді?
— Справді. Слово честі, це наш дім, тільки наш.
Вона пригорнулась до нього в палкому пориві:
— Тоді я згодна, любий! Але затям собі: якщо ти мене зрадиш, — хоч раз, один-єдиний раз, — між нами все буде кінчено назавжди!
Дюруа знову палко заприсягнувся, і вони вирішили, що він перебереться сьогодні ж, аби Клотільда могла навідувати його, коли проходитиме мимо.
Трохи згодом вона заявила:
— Неодмінно приходь до нас обідати в неділю. Мій чоловік у захваті від тебе.
Дюруа був улещений.
— Справді?..
— Так, ти його зовсім зачарував. Слухай, ти ж казав мені, що ріс десь у маєтку на селі, правда?
— Так. А що?
— Отже, ти, певно, трохи знаєшся на сільському господарстві.
— Авжеж.
— То побалакай з ним про садівництво та жнива. Йому це буде дуже до вподоби.
— Гаразд, з охотою.
Вона пішла, обцілувавши все його обличчя; ця дуель украй розпалила її пристрасть.
А Дюруа думав, ідучи до редакції: «Яке чудне створіння! Пурхає по життю, мов та пташка! Хто знає, чого вона хоче, що вона любить? А яке кумедне подружжя! Хіба ж не примха долі поєднала того старигана з цією вітрогонкою? Що спонукало інспектора залізниці одружитися з такою школяркою? Загадка! Хто знає? Можливо, кохання?»
Та кінець кінцем він вирішив: «В усякому разі з неї чарівна коханка. Я був би справжнім йолопом, якби випустив її з рук».
VIII
Наслідком дуелі було те, що Дюруа зробився одним із головних фейлетоністів «Французького життя», а що знаходити нові теми було йому дуже важко, то він обрав собі за фах пишномовні декламації про занепад моралі, про дріб’язковість характерів, про послаблення почуття патріотизму та про анемію національної гордості у французів. Він сам придумав цей вислів: «анемія національної гордості» — і пишався ним.
А коли пані де Марель, сповнена того насмішкуватого, скептичного і веселого гумору, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, знищуючи їх одним влучним дотепом, він відповідав, усміхаючись:
— Дарма! Це створить мені добру репутацію надалі.
Тепер він жив на Константинопольській вулиці; він переніс сюди свою валізу, щітку, бритву та мило — оце й було переселення. Його коханка приходила двічі або тричі на тиждень, до того, як Дюруа вставав, умить роздягалась і прослизала в ліжко, тремтячи від холоду.
Дюруа обідав у них по четвергах і, щоб сподобатись чоловікові, розмовляв з ним про сільське господарство; власне, він і сам любив усе, що стосується хліборобства, то ж вони іноді так захоплювались бесідою, що зовсім забували про свою даму, яка дрімала на дивані.
Лоріна теж засинала, часом на колінах у батька, часом у Любого друга.
А коли Дюруа виходив, пан де Марель щоразу заявляв тим повчальним тоном, яким завжди говорив про звичайнісінькі речі:
— Дуже приємний молодик. І розумово дуже розвинений.
Був кінець лютого. Вранці на вулицях від возиків із квітами вже пахло фіалками.