В житті Дюруа не було жодної хмаринки.
Та якось пізнього вечора, прийшовши додому, він побачив листа, підсунутого під двері. Він подивився на штамп: «Кан».
Розкривши конверта, Дюруа прочитав:»
«Кан, вілла Жолі.
Дорогий друже, пам’ятаєте, ви казали мені, що я в усьому можу покластись на вас? Так от, прошу у вас дуже тяжкої послуги, а саме — приїхати сюди й не залишати мене саму із вмирущим Шарлем. Він іще ходить по кімнаті, але лікар попередив мене, що він, імовірно, й тижня не проживе.
У мене вже нема ні сил, ні мужності дивитись день і ніч на його конання. І я з жахом думаю про останні хвилини, що наближаються невблаганно. Можу попросити про таку послугу тільки вас, бо в мого чоловіка вже нема родичів. Ви були його товаришем, він одчинив перед вами двері редакції. Приїздіть, благаю вас. Мені більше нема кого покликати.
Ваш відданий друг Мадлен Форестьє».
Якесь дивне почуття пройняло серце Дюруа, немов свіжий подув вітру, — почуття визволення, простору, що розкривався перед ним, — і він прошепотів: «Звичайно, я поїду. Бідолашний Шарль! Зрештою, така доля чекає нас усіх!»
Патрон, якому він показав листа пані Форестьє, побурчав, проте кінець кінцем погодився.
— Але повертайтесь швидше, ви нам необхідні,— кілька разів повторив він.
Жорж Дюруа виїхав до Кана другого дня експресом, о сьомій годині, попередивши подружжя Форестьє телеграмою.
Приїхав він наступного дня, близько четвертої пополудні.
Комісіонер провів його до вілли Жолі, яка стояла поміж інших білих будинків на схилі гори в ялиновому лісі, що тягнеться від Кана до Жуанської затоки.
Це був невеличкий низький будинок в італійському стилі; він стояв край дороги, що вилася вгору між деревами, відкриваючи на кожному закруті чудові краєвиди.
Слуга відчинив двері й скрикнув:
— О пане, пані чекає вас так нетерпляче!
— А як ваш пан? — спитав Дюруа.
— О, кепсько, пане. Він уже на божій дорозі…
Вітальня, куди пройшов Дюруа, була оббита рожевим ситцем із синіми візерунками. Широке й високе вікно виходило на місто й на море.
Дюруа прошепотів:
— Слово честі, шикарна дача. Де вони, в біса, беруть стільки грошей?
На шелест сукні він обернувся.
Пані Форестьє простягла йому обидві руки:
— Як же це мило з вашого боку, як це мило, що ви приїхали!
І вона раптом обняла його. Потім вони подивились одне на одного.
Вона трохи змарніла, трохи схудла, але була все ще свіжа — можливо, навіть іще краща, ще витонченіша. Вона прошепотіла:
— Знаєте, він у жахливому стані. Він розуміє, що дні його злічені, і безжально мучить мене. Я сказала йому, що ви приїдете. А де ж ваша валіза?
— Я лишив її на вокзалі,— відповів Дюруа, — бо не знав, у якому готелі ви порадите спинитись, щоб бути ближче до вас.
Вона трохи повагалась, потім мовила:
— Ви спинитесь тут, у віллі. Та й кімнату для вас уже приготовлено. Він може померти з хвилини на хвилину, а коли б це сталося вночі, то я була б сама. По ваш багаж я зараз пошлю.
Він уклонився.
— Якщо на те ваша ласка…
— Ну, то ходімо, — сказала пані Форестьє.
Він пішов слідом за нею. Вона відчинила двері на другому поверсі, і Дюруа побачив, що з крісла біля вікна на нього дивиться живий труп, вкутаний у ковдри, майже синій від червоного проміння надвечірнього сонця. Дюруа насилу впізнав Форестьє— скорше догадався, що це його приятель.
У кімнаті пахло потом, мікстурами, ефіром, смолою; такий задушливий, важкий запах буває звичайно в помешканнях, де дише хворий на сухоти.
Форестьє підніс руку важким і повільним рухом.
— А, це ти, — озвався він. — Приїхав подивитись, як я вмираю? Дякую.
Дюруа силувано засміявся;
— Подивитись, як ти вмираєш? Це було б невеселе видовище, і задля цього я не приїхав би до Кана. Я хотів тільки побачити тебе й трохи спочити.
Форестьє прошепотів: «Сідай», — і похилив голову, немов поринувши в розпачливі думи.
Він дихав часто, уривчасто і часом стогнав, немов хотів нагадати іншим, як тяжко він хворий.
Побачивши, що він не хоче розмовляти, його дружина підійшла до вікна й мовила, кивнувши головою на обрій:
— Гляньте! Хіба ж не краса?
Схил гори, на якому тут і там біліли вілли, спадав аж до міста, що лежало півколом понад берегом, — праворуч, над молом, височіла стара частина міста, над якою здіймався старовинний замок із стародавньою вежею, ліворуч він прилягав до шпилю Круазет, якраз проти Леренських островів. Ці острови були ніби дві зелені плями серед ясно-синьої води. Вони — начебто два величезні листи, — такими плоскими здавалися зверху.