А вдалині, затуляючи обрій по той бік затоки, над молом і вежею, на полум’яному небі вимальовувалась химерна й чарівна лінія гір, — то круглих, то ламаних, то шпилястих верховин, — що закінчувались великою пірамідальною скелею, підніжжя якої поринало просто в море.
Пані Форестьє показала на скелю:
— Це Естерель.
Обшир за темними верховинами був багряний, мерехтів криваво-червоними й золотавими відблисками, аж сліпив очі.
Дюруа мимоволі замилувався величчю цього заходу.
Він прошепотів, не знайшовши образнішого слова, щоб висловити свій захват:
— О, це справді шикарно!
Форестьє підвів голову до дружини і сказав:
— Дай мені подихати свіжим повітрям.
Вона відповіла:
— Бережись, уже пізно, сонце сідає, ти можеш застудитися; а ти ж знаєш, як це небезпечно в твоєму стані.
Він нетерпляче й кволо ворухнув правою рукою, — жест, який мав бути ударом кулака, — і прошепотів, скрививши обличчя в гнівну гримасу, від якої ще виразніше позначилося, як пересохли його губи, запали щоки і стирчали кістки:
— Кажу тобі, що я задихаюсь. Хіба тобі не байдуже, помру я на день раніш чи пізніш, коли вже я приречений на смерть?..
На них війнув вітрець, що його кожен сприйняв як несподівану ласку. Це був ніжний, теплий і тихий весняний бриз, уже напоєний пахощами зелені й п’янких квітів, що ростуть тут на березі.
Мути було міцний дух деревної смоли та гострий аромат евкаліптів.
Форестьє вдихав повітря короткими, гарячковими подихами.
Та раптом він уп’явся нігтями в бильця крісла і мовив глухо, свистячим, гнівним голосом:
— Зачини вікно. Це мені шкодить. Я волів би здохнути в підвалі.
Його дружина поволі зачинила вікно, потім притиснулась лобом до шибки й задивилась удалечінь.
Дюруа, що почував себе ніяково, хотів поговорити з хворим, заспокоїти його.
Але він не міг вигадати нічого втішливого.
— Отже, тобі не покращало, відколи ти тут? — пробурмотів він урешті.
Форс-стьє пригнічено й нетерпляче знизав плечима:
— Ти сам бачиш.
І знову понурив голову.
— Слово честі, як тут гарно проти Парижа, — вів далі Дюруа. — Там іще зима. Падає сніг, град, дощ і так темно, що доводиться вже о третій пополудні світити ламни.
— Що нового в редакції? — спитав Форестьє.
— Нічого нового. Взяли тимчасово на твоє місто малого Лакрена з «Вольтера», та він іще зелений. Час уже тобі вертатись.
— Мені? — пробурмотів хворий. — Я незабаром писатиму фейлетони на шість футів під землею.
Його просто-таки полонила думка про смерть; немов удари дзвона, вона лунала при кожній нагоді, в кожній фразі.
Настало тривале мовчання, болісне й глибоке. Полум’яний захід поволі згасав, і гори чорнішали на червоному потемнілому небі. Барвиста тінь — провісниця ночі, що зберігала ще відблиск вечірнього полум’я, — проникала в кімнату й наче розливалась по меблях, стінах, килимах та кутках сумішшю чорнила і шарлату. Дзеркало над каміном, відбиваючи обрій, здавалося кривавою плямою.
Пані Форестьє не ворушилась; вона стояла спиною до них, припавши лобом до шибки.
Раптом Форестьє заговорив уривчастим, глухим голосом, що надривав душу:
— Скільки ще разів побачу я захід сонця? Вісім, десять, п’ятнадцять чи двадцять… може, тридцять — не більше… Для вас іще буде час… а мені кінець… і без мене буде так само як і при мені…
Він замовк на хвильку, тоді повів далі:
— Все, що я бачу, нагадує мені — вже через кілька днів я не бачитиму цього… Це жахливо… Не бачитиму вже нічого… нічого на світі… найдрібніших речей, що беруть у руки… склянок… тарілок… ліжок, де так приємно спочивати… екіпажів. Як це гарно — проїхатись в екіпажі ввечері… Як я все це любив!
Він нервово й швидко ворушив пальцями, наче грав на бильцях крісла, як на клавішах фортеп’яно. Кожна пауза його була тяжчою, ніж самі слова, — так виразно почувалось: він думає про щось страшне.
І Дюруа нараз пригадав те, що казав йому Норбер де Варен кілька тижнів тому: «Тепер я бачу смерть так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її… Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга — все це крає мені серце і кричить: «Ось вона!»
Тоді Дюруа не розумів цього, а тепер починав розуміти, дивлячись на Форестьє. Незнана, страшна туга налягла на нього, немов він відчув огидну смерть десь зовсім близько, в кріслі, де задихався хворий, на відстані руки. Йому схотілося підвестись, вибігти, втекти, негайно повернутись до Парижа. О, якби він знав, то не приїхав би сюди ніколи!