Дюруа лякала темрява, що огорнула мерця, і він пильно вдивлявся в його обличчя. Погляд і думка спинились на цьому схудлому виду, що здавався ще більш висохлим у хисткому полум’ї свічки і притягав, заворожував його. Це ж його друг, Шарль Форестьє, який іще вчора розмовляв з ним! Яка ж це дивна й страшна річ — зникнення живої істоти! О, тепер Дюруа згадував слова Норбера де Варена, який так боявся смерті: «Ніколи жодна істота не повертається». Народяться мільйони і мільярди більш-менш схожих одна на одну істот, з очима, носом, ротом, черепом і думками в черепі, але той, що лежить на цьому ліжку, ніколи вже не з’явиться знов.
Протягом кількох десятків років він жив, їв, сміявся, любив, на щось надіявся, як усі на цьому світі. А тепер усе для нього скінчено, скінчено назавжди. Оце життя! Якихось кілька днів, а тоді — порожнеча! Народжуєшся, зростаєш, радієш, чогось сподіваєшся, а потім умираєш. Прощай! Чи ти чоловік, чи жінка — ти ніколи вже не повернешся на землю! А проте, в кожному з нас живе гарячкове й нездійсненне прагнення вічності, кожен є своєрідним всесвітом у всесвіті, і кожен невдовзі зникає, стаючи угноєнням для нової прорості. Рослини, тварини, люди, зірки, світи — все зароджується і потім умирає, щоб перетворитись на щось нове. І ніколи жодна істота, жодне існування не повертається — ні комаха, ні людина, ні планета!
Незбагненний, безмежний, гнітючий жах охопив Дюруа, жах перед тим безкраїм, неминучим небуттям, що без кінця знищує всі ці існування, такі скороминущі і такі жалюгідні. Його чоло вже хилилось під навислою над ним загрозою. Він думав про комах, що живуть кілька годин, про тварин, що живуть кілька днів, про людей, що живуть кілька років, про материки, що живуть кілька віків. Яка ж різниця між ними всіма? Кілька зайвих світанків — тільки й того.
Він одвів очі, щоб не бачити більше мерця.
Пані Форестьє схилила голову і, здавалось, теж думала сумну думу. Біляве волосся так гарно відтіняло її сумне обличчя, що в серці Дюруа промайнуло якесь солодке утішне відчуття, ніби надія. Чого впадати в розпач, коли попереду ще стільки років?
І він почав дивитись на пані Форестьє. Вона не помічала його — сиділа глибоко замислившись.
Дюруа казав сам до себе:
«А все ж таки єдина гарна річ у житті — любов! Тримати в обіймах кохану жінку! Оце і є межа люського щастя».
Як поталанило Форестьє зустріти цю розумну й чарівну подругу? Як вони познайомились? Як могла вона, саме вона, вийти заміж за цього звичайного і бідного молодика? І як їй, нарешті, вдалося зробити з нього людину?
Він почав думати про всі ті таємниці, що заховані в житті людей. Пригадав усі плітки про графа де Водрека, який буцімто видав її заміж, обдарувавши посагом.
Що вона тепер робитиме? За кого вийде заміж? За когось із депутатів, як гадала пані де Марель, чи за молодого кар’єриста, за такого самого Форестьє, але вищого гатунку? Чи є вже в неї які-небудь проекти, плани, наміри? Йому до жаги кортіло знати це! Але чому його турбує її доля? Так він спитав себе і помітив, що його турбота навіяна однією з тих невиразних і таємних думок, які ми ховаємо навіть від себе і які знаходимо, лише переривши свою душу аж до дна.
Чому б йому самому не спробувати покорити її? Яким сильним був би він із нею, яким грізним! Як далеко, швидко і впевнено пішов би він одразу!
А чого б йому мало не пощастити? Адже він їй до вподоби, вона ставиться до нього не просто з симпатією, а з тією приязню, яка зароджується між двома схожими натурами і походить і з взаємного замилування, і з потаємної мовчазної змови. Вона знає, що він розумний, рішучий, упертий; вона може звіритись на нього.
Хіба ж вона не покликала його в таку важку хвилину? А чому вона саме його покликала? Хіба це не своєрідний вибір, признання, не своєрідна вказівка? Вона думала про нього саме тоді, коли мала стати вдовою — чи не тому, що подумала як про майбутнього нового друга життя, майбутнього спільника?
І Дюруа охопило нетерпляче бажання дізнатись, розпитати її, довідатись про її наміри. Він мусив їхати назад післязавтра, бо йому незручно було залишатись у цьому будинку сам на сам із молодою жінкою. Отже, треба поспішати, треба, перш ніж повернутись до Парижа, обережно й делікатно вивідати її плани, не дати їй після повернення схилитися на домагання когось іншого і, може, безповоротно зв’язати себе обіцянкою.
В кімнаті стояла глибока тиша; чути було тільки дзвінке й одноманітне цокання годинника на каміні.
Дюруа прошепотів:
— Ви, напевно, дуже стомились?
— Так, а ще більше змучилась, — відповіла пані Форестьє.
Звук їхніх голосів здивував їх — так дивно пролунали вони у цій похмурій кімнаті. І вони раптом подивились на обличчя мерця, немов чекаючи, що він заворушиться і почне прислухатися до їхньої розмови, як це було кілька годин тому.