Дюруа казав далі:
— О, це для вас жахливий удар, це така величезна зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й у всьому існуванні.
Вона глибоко зітхнула, нічого не відповівши.
— Це ж так сумно для молодої жінки — залишитись самотньою, — додав він.
І він замовк. Вона теж мовчала.
Він прошепотів:
— В усякому разі, ви знаєте нашу угоду. Ви можете розпоряджатися мною, як схочете. Я належу вам.
Вона простягла йому руку, кинувши на нього сумний і ніжний погляд — один із тих поглядів, що проймають нас до глибини душі.
— Дякую, ви такий добрий, такий чуйний… Якби я наважилась і могла зробити що-небудь для вас, я б теж сказала — розраховуйте на мене.
Дюруа узяв простягнуту до нього руку і затримав її, потискуючи, з палким бажанням поцілувати. Нарешті він зважився і, наблизивши її поволі до губ, припав до тонкої, гарячої, теплої й ароматної шкіри довгим поцілунком.
Потім, відчувши, що ця дружня ласка надто затягується, він розтулив пальці. І маленька ручка повільно лягла на коліна молодої жінки. Вона мовила поважно:
— Так, я тепер дуже самотня, проте намагатимусь бути мужньою.
Він не знав, як дати їй зрозуміти, що для нього було б щастя, великим щастям мати її за дружину. Певна річ, він не міг сказати їй цього зараз, на цьому місці, перед цим мертвим тілом, — проте міг би знайти одну з тих двозначних, пристойних, хитромудрих фраз, що ховають у собі таємний зміст і висловлюють усе, що треба, своєю навмисною ухильністю.
Проте мрець заважав йому, цей закоцюблий мрець — так, начебто лежав не перед ними, а між ними. Крім того, Дюруа з якогось часу здавалось, що він відчуває в застояному повітрі кімнати підозрілий запах, ніби сморід гниття, що походив від цих зогнилих грудей — перший залах падла, яким віє з ліжка бідолашних мерців на їхніх родичів, що пильнують їх, — жахливий запах, яким мерці незабаром сповнюють свою тісну труну.
— Чи не відчинити вікно? — спитав Дюруа. — По-моєму, тут важке повітря.
— Так, я теж помітила це, — відповіла вона.
Він підійшов до вікна і відчинив його. Запашна нічна прохолода полинула в кімнату, сколихнула полум’я двох свічок, що горіли біля ліжка. Місяць, як і позавчора, щедро лив своє тихе світло на білі стіни вілл і на величезну блискучу скатертину моря. Дюруа дихнув на повні груди й раптом відчув, що йому усміхається надія, немов трепетне наближення щастя.
Він обернувся.
— Підійдіть же подихати свіжим повітрям, — мовив він, — надворі справді чудово.
Вона спокійно підійшла і сперлась біля нього на підвіконня.
Тоді він прошепотів:
— Вислухайте мене і зрозумійте те, що я скажу. Головне, не гнівайтесь, що я говорю з вами про такі речі в такі хвилини, але післязавтра я їду, а як ви повернетесь до Парижа, то буде, може, вже пізно. Так от… Я бідняк, у мене немає ані сантима за душею і поки що ніякого певного становища. Однак у мене є воля, є, здається мені, трохи розуму і я на правильному шляху. Коли людина досягла мети, то знаєш, що береш: коли ж людина тільки починає, то не знаєш чого вона досягне. Тим гірше — або тим краще. Зрештою, я вже казав вам, що моя заповітна мрія — одружитися з такою жінкою, як ви. Тож я повторюю це. Не відповідайте мені. Дозвольте висловитись до кінця. Це не освідчення. Зараз, перед цим ліжком це було б огидно. Але ви повинні знати: єдиним своїм словом ви можете ощасливити мене, зробити найближчим своїм другом чи своїм чоловіком, — як забажаєте; серце моє і сам я належу вам. Я не хочу, щоб ви мені відповідали зараз; не хочу більше розмовляти про це за таких обставин. Ми знову побачимось в Парижі — і ви дасте мені зрозуміти своє рішення. А до того часу — ні слова більше, згода?
Дюруа промовив усе це, не дивлячись на неї, немов ронив слова в темряву перед собою.
А вона, здавалось, нічого не чула — стояла нерухомо, дивлячись застиглим і пильним поглядом на широкий блідий краєвид під місячним сяйвом.
Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчазні й замислені.
Потім вона шепнула: «Трохи холодно», — і, обернувшись, підійшла знову до ліжка.
Дюруа пішов слідом за нею. Наблизившись, він відчув, що од Форестьє вже справді тхне, і відсунув далі своє крісло, бо не міг би довго витримати цього смороду.
— Треба буде покласти його в труну вже завтра вранці,— сказав він.
Вона відповіла:
— Так, так, обов’язково; тесля прийде близько восьмої години.