Вона чарівно усміхалась, обличчя її світилося ніжною добротою.
— Ні. Я їх дуже любитиму. Ми поїдемо до них. Неодмінно. Ми ще поговоримо про це… Я теж із простої родини… але батьки мої вже померли. У мене нема нікого на світі…— Вона простягла йому руку й додала — Крім вас…
Дюруа був зворушений, схвильований, відчув себе переможеним; таких почуттів він не зазнавав досі ні з одною жінкою.
— Я думала про одну річ, — сказала Мадлен, — але це трохи важко пояснити.
— Що ж це таке? — спитав він.
— Ось що, любий, я така сама, як і всі жінки, я маю свої… свої вади, свої примхи, люблю все блискуче й дзвінке. Мені дуже хотілося б носити аристократичне прізвище. Чи не могли б ви з нагоди нашого шлюбу, трохи… облагородитись?
Тепер уже вона почервоніла, немов допустила якоїсь нетактовності.
Він відповів щиро:
— Я й сам часто думав про це, але мені здається, що це не так просто.
— Чому ж?
Він засміявся:
— Тому, що я боюсь стати смішним.
Вона знизала плечима.
— Ні в якому разі, ні в якому разі! Всі це роблять, і ніхто не сміється з цього. Розділіть своє прізвище надвоє: «Дю Руа». Вийде дуже добре.
Дюруа відповів одразу, як людина, що знається на справі:
— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний, надто відомий спосіб. Щодо мене, то я думав узяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку, як літературний псевдонім, потім сполучати його потроху з власним прізвищем, а вже згодом розбити своє ім’я надвоє, як ви пропонуєте.
— Ваша батьківщина — Кантеле? — спитала вона.
— Так.
Вона задумалась:
— Ні. Мені не подобається закінчення. Слухайте, а чи не можна було б трохи змінити це слово? Кантеле?
Вона взяла зі столу ручку й почала писати прізвища, дивлячись, як вони виглядають. Раптом вона вигукнула:
— Гляньте, гляньте, ось воно!
І вона подала Дюруа папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».
Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:
— Так, це дуже добре.
Вона захоплено приказувала:
— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Це чудово, чудово!
І додала переконаним тоном:
— Побачите, як легко всі погодяться з цим. Але слід скористатися з нагоди, бо потім буде вже пізно. Від завтра ви підписуватиме фейлетони: Д. де Кантель, а хроніку просто Дюруа. В пресі таке буває щодня, і ніхто не здивується, що ви взяли собі псевдонім. Під час весілля ми ще трохи змінимо це, а друзям скажемо, що ви досі відмовлялись від свого «дю» через скромність, зважаючи на своє становище, або й нічого не скажемо. Як звуть вашого батька?
— Олександр.
Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», — вслухаючись у звучання цього слова, потім написала на чистому аркуші:
«Пан і пані Олександр Дю Руа де Кантель мають честь повідомити вас про одруження свого сина пана Жоржа Дю Руа де Кантель з пані Мадлен Форестьє».
Вона подивилась на написане трохи звіддалік, радіючи з враження, і заявила:
— Трохи вправності, і можна добитися всього, чого хочеш.
На вулиці, остаточно вирішивши називатись віднині Дю Руа, або й Дю Руа де Кантель, він відчув себе якось солідніше. Він ступав сміливіше, вище підносив голову і гордовитіше закручував вуса, як це личить благородній особі. Він почував радісне бажання заявити прохожим:
— Мене звуть Дю Руа де Кантель.
Але вдома він стурбовано згадав про пані де Марель і тут же написав їй — просив прийти завтра на побачення.
«Буде мені халепа, — думав він, — матиму з нею клопіт».
Потім він заспокоївся і з властивою йому безтурботністю, що охороняла його від впливу житейських прикростей, сів писати фантастичну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет. Він пропонував річний податок розміром у сто франків на дворянську частку «де», а на титули від барона до князя — починаючи з п’ятсот і до тисячі франків. І підписався: «Д. де Кантель».
Другого дня коханка сповістила його «синім папірцем», що прийде о першій.
Він чекав її трохи неспокійно, проте вирішив не відкладати справи і сказати все відразу ж, а вже потім, коли минеться перше хвилювання, розумно довести, що він не може лишатись ціле своє життя неодруженим: оскільки ж пан де Марель не збирається помирати, то йому довелось обрати собі іншу, законну подругу.
Проте він хвилювався. Коли пролунав дзвінок, серце його закалатало.
Клотільда кинулась йому в обійми: