— Добрий день, Любий Друже!
Потім, відчувши холодність його привітання, вона глянула на нього і спитала:
— Що з тобою?
— Сідай, — сказав він. — Нам треба серйозно поговорити.
Вона сіла, не знімаючи капелюшка, піднявши тільки вуальку на лоб, і приготувалась слухати.
Він опустив очі, не знаючи, з чого почати. Нарешті поволі почав:
— Моя люба, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений і збентежений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, кохаю справді всім серцем, і тому побоювання, що тобі буде прикро, засмучує мене ще більше, ніж та новина, яку я тобі зараз розповім.
Вона зблідла й затремтіла:
— Що трапилось? Кажи швидше! — прошепотіла вона.
Він промовив журливо, але рішуче, з тим удаваним сумом у голосі, до якого звичайно вдаються сповіщаючи про приємну неприємність:
— Річ у тому, що я одружуюсь.
Вона болісно зітхнула з самої глибини грудей, немов втрачаючи притомність, і почала задихатись, неспроможна говорити, — так перехопило їй дух.
Не дочекавшись відповіді, Дюруа казав далі:
— Ти й не уявляєш собі, як я мучився, поки зважився на це. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, хто міг би порадити, заспокоїти, підтримати мене. Саме таку товаришку, таку спільницю я шукав і знайшов.
Він замовк, сподіваючись, що вона відповість що-небудь, і готувався до нестямного гніву, гострих слів та лайки.
Клотільда притиснула руку до серця, немов хотіла притишити його биття, і дихала уривчасто й важко; груди її здіймались, голова тремтіла.
Він узяв її руку, що лежала на бильці крісла, але вона вирвала її. Потім вона прошепотіла в якомусь заціпенінні:
— О… Боже мій!..
Він став перед нею навколішки, проте не наважився доторкнутись до неї і пробурмотів, більше збентежений її мовчанням, ніж збентежився б від шаленого вибуху:
— Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій, що я таке! О, яке було б щастя, якби я міг одружитися з тобою! Але ти заміжня. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай сама! Мені треба вийти в світ, а зробити цього я не можу, поки не матиму власного дому… Якби ти знала!.. Бувають дні, коли мені хочеться вбити твого чоловіка…
Він говорив своїм ніжним, притишеним, спокусливим голосом, що музикою линув у вуха.
На застиглих очах його коханки поволі виступили дві сльозинки і скотились по щоках, а на віях повисли іще дві.
Дюруа прошепотів:
— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе! Ти краєш мені серце.
Тоді вона зробила над собою величезне зусилля, аби зберегти гідність та гордість, і спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає:
— Хто вона?
Він завагався на мить, але зрозумів, що без цього не обійдеться, — і відповів:
— Мадлен Форестьє.
Пані де Марель здригнулась усім тілом, потім так глибоко замислилась, що, здавалось, зовсім забула, що він і досі стоїть перед нею навколішках.
А прозорі краплі без упину набігали їй на очі, падали і знову набігали.
Вона підвелась. Дюруа догадався, що вона зараз піде, не сказавши йому й слова, не дорікаючи й не прощаючи, і він відчув у глибині душі образу й приниження. Щоб затримати Клотільду, він оповив руками її сукню і стиснув під тканиною округлі ноги, що напружились для опору.
— Заклинаю тебе, не йди так! — благав він.
Тоді вона глянула на нього зверху, глянула тим затуманеним слізьми, розпачливим, чарівним і сумним поглядом, що виявляє всю тугу жіночого серця, і пробурмотіла:
— Мені… мені нема чого казати… мені… нема чого тут робити… твоя… твоя правда… ти… ти… вибрав те, що тобі треба.
Вона випручалась, відхилившись назад, і пішла, а він не пробував більше затримувати її.
Лишившись сам, Дюруа підвівся, немов приголомшений ударом по голові; потім заспокоївся й прошепотів:
— Слово честі, тим гірше, чи певніше, тим краще. Справу скінчено… без сцен. Хай так!
І, позбувшись величезного тягаря, відчувши себе раптом вільним, незалежним, готовим до нового життя, він почав бити кулаками в стіну, п’яніючи від успіху та сили, немов змагаючись із самою долею.
Коли пані Форестьє спитала його: «Ви сказали пані де Марель?» — він спокійно відповів:
— Звичайно…
Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима:
— І це її не вразило?
— Ні, анітрохи. Навпаки, вона сказала, що це дуже добре.
Новина незабаром поширилась. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачав це, а інші тільки всміхались, даючи зрозуміти, що це їх зовсім не дивує.