Вона з величезним зусиллям визволилася і схопилась на ноги.
— Ну, годі вже, Жорже, годі! Ми ж не діти і любесенько можемо почекати до Руана.
Він сидів увесь червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім опанував себе і весело сказав:
— Гаразд, я почекаю, але ви не почуєте від мене й десятка слів, поки ми приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки ще в Пуассі.
— Я говоритиму сама, — сказала Мадлен й спокійно сіла біля нього.
Вона почала докладно розповідати, що вони робитимуть, коли повернуться. Треба буде лишити за собою квартиру, де вона жила з першим чоловіком, Дюруа одержить також, немов у спадщину, посаду й утримання Форестьє у «Французькому житті».
Зрештою, вона ще перед їхнім шлюбом упорядкувала з певністю ділової людини всю фінансову сторону їхнього подружнього життя.
Вони одружилися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа мав — як сам він казав — чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі були позичені. Решту він заощадив за останній рік, передбачаючи одруження. Мадлен мала сорок тисяч франків, що їх — як сама вона казала — залишив Форестьє.
Згадавши про померлого чоловіка, вона почала ставити його за зразок:
— Він був дуже ощадливий, дуже акуратний, дуже працьовитий. Він швидко зробив би кар’єру.
Дюруа вже не слухав, його турбували зовсім інші думки.
Часом вона спинялась, поринаючі в свої інтимні міркування, потім сказала:
— Через три-чотири роки ви, безперечно, зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків на рік. Так і Шарль заробляв би, якби прожив довше.
Дюруа, якому ця лекція вже здавалась надто довгою, відповів:
— А я гадаю, що ми не на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього.
Вона злегка вдарила його по щоці.
— Це правда, моя вина.
І засміялась.
Він підкреслено тримав руки на колінах, як добре вихований слухняний хлопчик.
— У вас дурний вигляд, коли ви так сидите, — сказала Мадлен.
— Це ж моя роль, про яку ви самі недавно нагадали мені,— відповів він, — і я з неї вже не вийду.
Вона здивувалась:
— Що ви, власне, маєте на гадці?
— Те, що у вас є досвід, який має розвіяти мою необізнаність, та шлюбна практика, що має просвітити мою парубоцьку невинність, от як!
— Це вже занадто! — вигукнула вона.
— Це так, — відповів Дюруа. — Я не знаю жінок, а ви знаєте чоловіків, бо ж ви вдова, отже, ви маєте навчати мене… Сьогодні ввечері — так? — але можете розпочати навіть зараз, коли хочете. Отак…
Вона скрикнула, зовсім звеселівши:
— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..
Він промовив голосом школяра, що бурмоче свій урок:
— Так, звичайно, покладаюся. Я навіть сподіваюсь, що ви дасте мені солідну освіту… на двадцять лекцій… десять початкових… читання та граматика… десять підвищеного курсу й риторики. Я ж нічогісінько не знаю — отак!..
Вона заявила, дуже потішена:
— Ти дурний!
— Раз ти називала мене на «ти», — провадив він, — то й я піду за твоїм прикладом і скажу тобі, серденько, що з кожною миттю кохаю тебе більше й більше і що Руан, як на мене, дуже далеко…
Він говорив тепер з акторськими інтонаціями, з кумедними гримасами, що розважали молоду жінку, звиклу до манер і жартів літературної богеми.
Вона дивилась на нього збоку, і він здавався їй справді чарівним; вона вагалась між тим бажанням, що пориває руку до плоду на дереві, і розважливою думкою, що радить почекати обіду, аби з’їсти його саме тоді, коли слід.
І вона сказала, трохи почервонівши від думок, що снувались у неї в голові:
— Мій маленький учню, повірте моєму досвіду, моєму великому досвіду. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Вони тільки псують апетит.
Потім вона шепнула, ще більше почервонівши:
— Ніколи не слід жати недостиглий колос.
Дюруа засміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст; далі перехрестився й поворушив губами, немов прошепотів молитву, і заявив:
— Я віддаюсь під опіку святого Антонія, патрона спокуси. Відтепер я немов із бронзи.
Ніч тихо насувалась, огортаючи прозорою тінню, неначе легким серпанком, неозорі поля, що стелились праворуч. Поїзд мчав уздовж Сени, і Жорж, і Мадлен задивилися на річку, що бігла поруч із залізничною колією широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що немов упали з неба, яке горіло пурпуром і вогнем у промінні надвечірнього сонця. Цей блиск поволі гаснув, темнішав, сумно тьмарився. І поля поринали в темряву з похмурим трепетом, тим передсмертним трепетом, який щоразу проходить по землі, коли її оповиває ніч.