Ця вечірня туга линула крізь відчинені вікна в недавно такі веселі душі молодого подружжя, що раптом замовкло.
Вони присунулись одне до одного й спостерігали згасання дня, чудового, ясного травневого дня.
В Манті засвітили олійний ліхтарик, що кидав на сіре сукно диванів жовте світло.
Дюруа обняв дружину за талію і пригорнув її до себе. Його недавня жага оберталась на ніжність, на млосну потребу заспокійливих тихих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину.
Він тихенько шепнув:
— Я дуже любитиму тебе, моя маленька Мад!
Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким тремтінням, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притулився щокою до її теплих грудей.
Це був дуже довгий поцілунок, мовчазний і глибокий; тоді раптовий рух, грубі й нестямні обійми, коротка задихана боротьба, шалене й незручне злиття. Потім вони так і лежали обнявшись, трохи розчаровані, стомлені і все ще сповнені ніжності, аж поки засвистів паровоз, оповіщаючи про наступну станцію.
Мадлен сказала, пригладжуючи кінчиками пальців своє розпатлане на скронях волосся:
— Це зовсім по-дурному. Ми поводимось, як діти.
Але Дюруа цілував її руки з гарячковою хапливістю і відповів:
— Я тебе кохаю нестямно., моя маленька Мад!
До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом миготіли освітлені будиночки; вони мріяли, тішачись своєю близькістю, охоплені дедалі більшим бажанням інтимніших і вільніших обіймів.
Спинились вони в готелі. Вікна його були обернені на набережну. Нашвидкуруч повечерявши, лягли спати. Другого дня покоївка розбудила їх, тільки-но продзвонило восьму годину.
Коли вони випили по чашці чаю, що їм поставили на нічний столик, Дюруа глянув на дружину і раптом, у радісному пориві людини, яка тільки що знайшла справжній скарб, стиснув її в обіймах і прошепотів:
— Моя маленька Мад, я почуваю, що кохаю тебе дуже… дуже… дуже…
Вона всміхнулася своєю довірливою й задоволеною усмішкою і шепнула, теж цілуючи його:
— І я теж… мені здається…
Проте візит до батьків непокоїв Дюруа. Не раз уже він попереджав свою дружину, готував її. Він вирішив іще раз завести про це розмову.
— Зрозумій, що це селяни, справжні селяни, а не опереткові.
Вона засміялась:
— Та знаю, ти вже стільки казав мені про це! Ну, вставай і мені дай встати.
Він скочив з ліжка й став натягати шкарпетки:
— Там нам буде незручно, дуже незручно. В моїй кімнаті є одне тільки старе ліжко з сінником. Про волосяні матраци в Кантеле не мають уявлення.
Вона ніби зраділа:
— Тим краще! Це буде чудово… провести з тобою… безсонну ніч… і раптом почути півнів…
Вона надягла свій пеньюар, широкий пеньюар із білої фланелі, і Дюруа відразу ж пізнав його. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілу дюжину таких ранкових убрань. Хіба ж могла вона знищити свій гардероб і купити собі все нове? І все ж йому хотілося б, щоб її домашня одежа, її нічна білизна — одяг кохання — не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від дотиків Форестьє.
Він відійшов до вікна й закурив цигарку.
Вигляд порту, широкої річки, вкритої вітрильниками з легкими щоглами і присадкуватими пароплавами, що їх із грюкотом розвантажували на набережній лебідки, схвилював його, хоч він і не вперше бачив це. І він вигукнув:
— Хай йому чорт, як гарно!
Мадлен підбігла, поклала руки чоловікові на плечі і, довірливо пригорнувшись до нього, стояла, вражена й захоплена. Вона повторювала:
— Ах, яка краса, яка краса! Я й не знала, що на річці може бути так багато кораблів.
За годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому.
Відкритий фіакр, що віз їх, наскрізь проржавілий, брязкотів, мов старий казан.
Вони проїхали довгий, досить-таки поганенький бульвар, далі луг, де протікала річка, потім почали підніматись на гору.
Втомлена Мадлен задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа — так, наче вона лежала в теплій купелі світла та польового повітря.
Жорж розбудив її.
— Подивись, — сказав він.
Виїхавши на дві третини схилу, вони опинились в тому місці, куди возять усіх подорожніх, бо воно славиться своїм краєвидом.