Выбрать главу

Матуся Дюруа весь час метушилась, похмуро прислужувала клієнтам, одержувала гроші й витирала столи краєм свого синього фартуха.

Дим від глиняних люльок та дешевих сигар наповнював кімнату. Мадлен закашлялась і мовила:

— Може, вийдемо? Я більше не витримаю.

Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла перед дверима, на вулиці, чекаючи, поки свекор та чоловік доп'ють свою каву і коньяк.

Незабаром Жорж підійшов до неї:

— Хочеш прогулятись до Сени? — спитав він.

Вона радісно погодилась:

— О, звичайно! Ходімо.

Вони зійшли з гори, найняли в Крауссе човен і решту дня катались коло острівка, під вербами, дрімаючи в ніжному весняному теплі, заколисані легкими хвилями річки.

Вони повернулись, коли вже посутеніло.

Вечеря при свічці була для Мадлен ще прикрішою, ніж сніданок уранці. Батько Дюруа був уже добре підхмелений і весь час мовчав. Мати сиділа з таким самим похмурим виглядом, як і раніш.

На тьмяно освітлених стінках химерно гойдалися тіні голів з величезними носами і чудернацькими рухами. Часом з’являлась велетенська рука й підносила схожу на вила виделку до рота, що роззявлявся, як паща страховища, коли хто-небудь, трохи повернувшись, підставляв профіль під жовте тремтяче полум’я свічки.

Одразу після вечері Мадлен витягла чоловіка на вулицю, щоб не лишатись у цій темній кімнаті, де гостро тхнуло тютюновим димом та розлитим питвом.

Надворі Жорж сказав:

— Ти вже нудьгуєш.

Вона хотіла була заперечити. Він спитав її.

— Я це добре бачу. Коли хочеш, то ми поїдемо завтра.

— Так. Дуже хочу, — прошепотіла вона.

Вони повільно йшли вперед. Ніжна й глибока темрява теплої ночі була сповнена тихих шелестів, шарудінь і зітхань. Вони простували вузькою стежкою серед височенних дерев, між двома непроглядно-чорними стінами лісу.

Мадлен спитала:

— Де ми?

— У лісі,— відповів Дюруа.

— Він великий?

— Дуже великий, один із найбільших у Франції.

Дух землі, дерев, моху, той свіжий і одвічний запах густого лісу, де соки бруньок змішуються з запліснявілою мертвою травою хащів, дрімав у цій алеї. Підвівши голову, Мадлен побачила між верховіттям зорі; і хоч вітрець не ворушив гілок, вона відчувала навколо себе невиразне тремтіння цього океану листя.

Дивний трепет пройняв її душу і прокотився по тілу, невиразна туга охопила серце. Чому? Вона не розуміла. Але їй здавалося, що вона загубилась, що вона оточена небезпеками, покинута всіма, сама-одна на світі під цим живим тремтливим склепінням.

Вона прошепотіла:

— Мені страшно. Ходімо додому.

— Що ж, ходім.

— І… ми виїдемо до Парижа завтра?

— Так, завтра.

— Завтра вранці?

— Завтра вранці, коли хочеш.

Вони вернулися. Старі вже полягали.

Мадлен спала погано, раз у раз прокидаючись від нових, незвичних для неї сільськіх звуків — криків сови, рохкання свині, замкнутої в хлівці по той бік стіни, від співу півня, що тричі лунав після півночі.

З першим промінням сонця вона встала і швидко зібралася в дорогу.

Коли Дюруа сказав батькам, що він уже має їхати додому, ті були вражені; потім вони зрозуміли, чиє це бажання.

Батько просто спитав:

— Скоро побачимо тебе знову?

— Звичайно. Влітку.

— Ну, добре, коли так.

Стара пробурчала:

— Дивись, щоб тобі потім каятися не довелось.

Дюруа подарував їм двісті франків, щоб притишити їхнє незадоволення; о десятій годині під’їхав візник, по якого посилали хлопця, молоді розцілувались зі старими селянами й рушили в дорогу.

Коли вони спускалися з гори, Дюруа засміявся:

— От бачиш, я ж попереджав тебе. Мені не слід було знайомити тебе з паном і пані Дю Руа де Кантель, моїми батьками.

Мадлен теж засміялась і відповіла:

— Ні, тепер я захоплена! Це славні люди, і я починаю дуже любити їх. Я пришлю їм подарунок з Парижа.

Потім вона прошепотіла:

— Дю Руа де Кантель… Ти побачиш — ніхто не дивуватиметься з наших запрошувальних карток. Ми будемо розповідати, що провели тиждень у маєтку твоїх батьків.

І, пригорнувшись до нього, вона торкнулась губами його вусів.

— Добрий день, Жо!

— Добрий день, Мад! — відповів він і обняв її за стан.

У глибині долини було видно велику річку, яка слалася срібною стрічкою під ранковим сонцем, фабричні димарі, що видихали в небо свої вугляні хмари, і шпилясті дзвіниці, що здіймались над старим містом.