Він слухав її уважно, водночас роблячи собі нотатки, і, скінчивши, висловив свої зауваження, переглянув справу, поширив її, розгорнув, у свою чергу, вже не план статті, а цілої кампанії проти теперішнього міністерства. Ця атака мала бути тільки початком. Його дружина перестала навіть курити — так зацікавилась широкими перспективами, які побачила, стежачи за думкою Жоржа.
Часом вона шепотіла:
— Так… так… Дуже добре… Чудово… Дуже слушна думка…
І коли він кінчив, вона сказала:
— Тепер почнемо писати.
Однак йому завжди було важко починати, і він насилу добрав слова. Тоді вона тихо схилилась над його плечем і стала пошепки підказувати на вухо потрібні фрази.
Час від часу вона замислювалась на якусь мить, а потім питала:
— Це ж саме те, що ти хочеш сказати?
— Якраз це, — відповідав він.
Вона знаходила гострі вислови, отруйні жіночі вислови, щоб діткнути прем’єра, і змішувала глузування з приводу його зовнішності з глузуванням з приводу його політики в такий кумедний спосіб, що це викликало сміх і водночас вражало влучністю зауважень.
Дю Руа часом додавав кілька рядків, що поглиблювали і підсилювали атаку. Він знався, зрештою, на мистецтві підступних натяків, бо навчився цього, шліфуючи свої замітки для Хроніки; і коли той чи той факт, поданий Мадлен як вірогідний, здавався йому сумнівним або компрометуючим, він якнайкраще вмів натякнути на нього чи дати уяву про нього з більшою виразністю, ніж коли б він його просто змалював.
Коли статтю було написано, Жорж перечитав її вголос, майже продекламував. Вони одностайно визнали її чудовою і зачаровано, й здивовано всміхнулися, немов тільки тепер виявили себе одне перед одним. Вони дивились одне одному в вічі, захоплені та зворушені, і палко поцілувались у любовному пориві, що перекинувся від їхньої душі до тіла.
Дю Руа взяв лампу:
— А тепер спатки, — сказав він з палаючими очима.
Вона відповіла:
— Ідіть уперед, мій володарю, бо ви освітлюєте шлях.
Він пішов до спальні, а вона йшла слідом, лоскочучи йому шию кінчиком пальця, між коміром і волоссям, щоб змусити його йти швидше, бо він боявся цих пестощів.
Стаття вийшла за підписом «Жорж Дю Руа де Кантель» і наробила галасу. Вона схвилювала всю палату депутатів. Пан Вальтер поздоровив автора і призначив його завідувачем політичного відділу «Французького життя». Хроніка знову перейшла до Буаренара.
З того дня в газеті почалася запекла й гостра кампанія проти міністерства. Атака, завжди влучна й підкріплена фактами, то іронічна, то серйозна, часом весела, часом отруйна, була спрямована з такою певністю й завзяттям що всі дивувались.
Інші газети раз у раз цитували «Французьке життя» наводили з нього цілі абзаци, а люди, що стояли при владі питали, чи не можна через поліцію заткнути пельку цьому невідомому й запеклому ворогові.
Дю Руа став популярним у політичних колах. Він почував із потиску руки чи з манери знімати капелюх, як більшав його вплив. Що ж до його дружини, то вона вражала й захоплювала його винахідливістю й розумом, умінням здобувати інформацію і кількістю знайомств.
Повертаючись додому, він раз у раз заставав у вітальні якого-небудь сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадлен як із давньою приятелькою — шанобливо й по-товариському. Де вона познайомилася з усіма цими людьми? У світському товаристві, казала вона. Та як вона зуміла здобути їхню довіру і приязнь? Цього Жорж не розумів.
«З неї міг би вийти чудовий дипломат», — думав він. Вона часто загаювалась, на обід приходила задихана, розпашіла, збуджена, і казала, ще не піднявши навіть вуалі:
— Я сьогодні із здобиччю! Уяви собі — міністр юстиції тільки що призначив двох суддів, які брали колись участь у змішаних комісіях. Ну, хай начувається — буде йому непереливки.
І міністрові таки було непереливки — вже наступного дня і післязавтра. Депутат Ларош-Матьє, що обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, який починав собою тиждень, міцно потискував подружжю руки, виявляючи надзвичайну радість. Він раз у раз повторював:
— Боже, яка кампанія! І щоб ми не виграли після цього?
Він справді мав велику надію захопити портфель міністра закордонних справ, на який націлявся вже давно.
Це був один із тих пересічних політиків, що не мають ні своїх переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні грунтовних знань, — містечковий адвокат і провінційний красень, що спритно лавірував між усіма крайніми партіями, єзуїт у машкарі республіканця, ліберальний гриб сумнівної породи, які сотнями виростають на гної загального виборчого права.