Його доморощений макіавеллізм створив йому репутацію серед колег, серед усіх тих декласованих невдах, яких роблять депутатами. Він був досить стомлений, досить коректний, досить добре вихований, досить чемний, щоб мати успіх. Він мав успіх у світі, у різношерстому, мутному і не дуже вибагливому товаристві сьогоднішніх представників влади. Про нього скрізь казали: «Ларош стане міністром», — і він сам не мав щодо цього ніяких сумнівів.
Він був одним із головних акціонерів газети старого Вальтера, свого колеги й спільника в багатьох фінансових операціях.
Дю Руа підтримував його; він вірив у нього і покладав на нього певні надії. Зрештою, він тільки провадив далі справу, що її розпочав іще Форестьє, якому Ларош-Матьє обіцяв дати орден, коли настане день його тріумфу. Орден буде на грудях нового чоловіка Мадлен — та й по всьому. Зрештою, нічого не змінилося.
Це було так очевидно, що товариші по службі вигадали на Жоржа дотеп, який починав дратувати його.
Його називали тепер не інакше, як «Форестьє».
Коли він заходив до редакції, хто-небудь гукав;
— Агов, Форестьє!
Він прикидавсь, що не чує, і схилявся над своєю скринькою з листами.
Той самий голос повторював:
— Чуєш, Форестьє?
Тут і там лунав стриманий сміх.
Дю Руа йшов до кабінету директора, але той, хто кликав його, спиняв:
— О, пробач, це я до тебе звертався. Як прикро, що я раз у раз плутаю тебе з бідолашним Шарлем. Це, мабуть, тому, що твої статті страшенно схожі на його статті. Кожен би помилився.
Дю Руа нічого не відповідав, хоч лютився, і в ньому пробуджувався глухий гнів проти померлого.
Сам старий Вальтер заявив, коли хтось здивовано зауважив, що статті нового завідувача політичного відділу ні формою, ні змістом не відрізняються від статей його попередника:
— Так, це Форестьє, але це Форестьє міцніший, запальніший, мужніший.
Якось Дю Руа випадково відчинив шафу з більбоке і знайшов там іграшку свого попередника з жалобною стрічкою на ручці, а свою власну — ту, якою він користувався, коли вправлявся під керуванням Сен-Потена, — з рожевою стрічкою. Всі більбоке стояли за розміром на одній і тій самій полиці, і на картці коло них, як у музеї, було написано:
«Колишня колекція Форестьє і К°, спадкоємець — Форестьє Дю Руа. Патентовано Загальним Газетним Товариством. Вироби міцні, придатні до вжитку за всіх обставин: навіть у подорожі».
Він спокійно зачинив шафу і промовив досить голосно, щоб почули:
— Дурні та заздрісники є скрізь.
Проте це вражало його гордість, його чутливе самолюбство — гордість та самолюбство літератора, — причину отієї нервової, завжди готової вибухнути, дражливості, властивої і репортерові, і геніальному поетові.
Ім’я «Форестьє» різало йому слух, він боявся почути його, і червонів, коли чув.
Для нього це ім’я було дошкульним глумом, більше ніж глумом — майже образою. Воно волало: «Це твоя дружина працює за тебе, як вона працювала за нього. Без неї ти — ніщо».
Він цілком припускав, що Форестьє був би без Мадлен ніщо; але щодо нього самого, то це вже інша справа!
Ці муки тривали й тоді, коли він приходив додому. Тепер уже весь будинок нагадував йому про небіжчика — всі меблі, всі оздоби, все, чого він торкався. Він зовсім не думав про це на початку свого шлюбу; але дотеп, вигаданий його колегами, заподіяв йому болючої рани, яку тепер ятрили всякі, досі непомітні дрібниці.
Коли він брав у руки який-небудь предмет, йому відразу ж уявлялось, що на тому предметі лежить рука Шарля. Адже він скрізь бачив і користувався речами, які належали колись Шарлеві, речами, що їх той придбав, що їх любив. І Жоржа навіть уже дратувала думка про колишні взаємини його приятеля з дружиною.
Він часом дивувався з цього душевного обурення, якого не розумів, і питав себе: «Як же це, в біса, виходить? Не ревную ж я Мадлен до її друзів? Ніколи не цікавлюсь тим, що вона робить. Вона ходить і приходить, коли їй заманеться; а проте, спогад про цю тварюку Шарля дратує мене!»
Він додавав у думках: «По суті, це був справжній йолоп, оце, напевно, і ображає мене. Мені прикро, що Мадлен могла вийти заміж за такого дурня».
І він раз у раз повторював: «Як могло статися, щоб ця жінка хоч на мить зацікавилась такою тварюкою?»
І його досада зростала щодня від безлічі незначних дрібниць, що шпигали його, немов голкою, від безперестанних спогадів про небіжчика, пробуджуваних якимсь словом Мадлен, слуги, покоївки.
Якось увечері Дю Руа, що любив солодке, спитав: