— Чому у нас не буває солодкого на обід? Ти ніколи не замовляєш.
Молода жінка весело відповіла:
— Правда, я не подумала про це. Це тому, що Шарль не терпів…
Він урвав їй мову нетерплячим і роздратованим рухом:
— Ах, знаєш, Шарль починає набридати мені. Завжди Шарль! Шарль тут, Шарль там, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль здох, і дайте йому спокій.
Мадлен дивилась на чоловіка спантеличено, не розуміючи цього раптового вибуху гніву. Потім, з властивою їй чутливістю, вона почасти здогадалась, що в ньому відбувається, здогадалась про те повільне діяння ревнощів, яке зростало кожної хвилини від усього, що нагадувало небіжчика.
Це, мабуть, здалося їй хлоп’яцтвом, проте полестило, і вона нічого не відповіла.
Він сам на себе розсердився за цей вибух гніву, якого не зміг стримати. Але коли вони того ж вечора, по обіді, писали статтю на завтра, він заплутався ногами в хутровому мішку. Відкинувши його геть ударом ноги, він спитав з усмішкою:
— У Шарля, мабуть, завжди мерзли лапи?
Мадлен відповіла, й собі усміхнувшись:
— О, він завжди боявся застудитись; у нього були слабі легені.
Дю Руа злісно підхопив:
— Що він і довів, зрештою.
Потім додав галантно:
— На щастя для мене.
І поцілував дружині руку.
Проте, лягаючи спати, він знову спитав, охоплений тією ж самою думкою:
— Шарль носив нічний ковпак, щоб захистити вуха від протягу?
Вона не образилась на цей жарт і відповіла:
— Ні, він пов’язував голову хусткою.
Жорж знизав плечима і мовив зневажливо й згорда:
— От йолоп!
З цього часу Шарль став для нього постійною темою для розмов. Він говорив про нього при кожній нагоді і називав його не інакше, як «бідолаха Шарль», з виразом безмежного співчуття.
І коли він вертався з редакції, де до нього по кілька разів на день звертались «Форестьє», то мстився, переслідуючи небіжчика своїм лютим глузуванням. Він пригадував його вади, його смішні риси, його примхи, перелічував їх з утіхою, смакуючи і перебільшуючи їх, немов бажаючи подолати в серці своєї дружини вплив небезпечного суперника.
Він питав:
— Скажи, Мад, чи пригадуєш ти той день, коли цей телепень Форестьє хотів довести нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?
Потім йому закортіло дізнатись про силу-силенну інтимних і таємних подробиць, що стосувались небіжчика, проте Мадлен, ніяковіючи, відмовилась говорити про це. А він наполягав, не відступався:
— Ну, то розкажи мені про це. Він, певно, був дуже смішний у такі моменти?
— Слухай, дай йому, нарешті, спокій, — шепотіла вона.
— Ні, скажи! Він далебі був дуже кумедним у ліжку, паскуда! Хіба ж ні?
І завжди кінчав фразою:
— Ну й тварюка ж це була!
Якось увечері, наприкінці червня, Жорж курив цигарку біля вікна. Було дуже душно, і його потягло на свіже повітря.
Він спитав:
— Моя маленька Мад, хочеш, поїдемо в Булонський Ліс?
— Залюбки.
Вони взяли відкритий екіпаж, доїхали до Єлісейських Полів, потім до авеню Булонського Лісу. Був безвітряний вечір, один із тих вечорів, коли розпечене паризьке повітря входить у груди, як гаряча пара. Ціла армія фіакрів везла під тінь дерев силу-силенну закоханих. Нескінченною низкою тяглися слідом один за одним.
Жорж і Мадлен тішились, розглядаючи тих, хто їхав у екіпажах — чоловіків у чорному вбранні і жінок у світлих сукнях. Це був безмежний потік коханців, що котився до Булонського Лісу під зоряним і пекучим небом. Не чути було нічого, крім глухого стукоту коліс. Вони їхали та їхали, по двоє в кожному екіпажі, відкинувшись на подушки, мовчазні, пригорнувшись одне до одного, поринувши в марево млосних мрій, тремтячи від думки про майбутню насолоду. Гарячі сутінки були ніби сповнені поцілунками. Повітря здавалось насиченим ніжністю, тваринною хтивістю, і це робило його ще важчим, ще задушливішим. Всі ті парочки, сп’янілі від однакової думки, від однакової жаги, ширили навколо себе якусь лихоманку. Всі ці екіпажі, в яких владарювало кохання, над якими витали пестощі, лишали за собою ніби чуттєву хвилю, тонку і бентежливу.
Жорж і Мадлен теж піддалися цій любовній млості. Вони тихенько взялися за руки, не кажучи ні слова, трохи пригнічені важкою атмосферою і тим хвилюванням, що проймало їх.
Доїхавши до повороту за укріпленням, вони поцілувались, і вона прошепотіла трохи ніяково:
— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.
Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в гущавину. На дорозі до озер, якою поїхали Жорж і Мадлен, екіпажів трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листя і вогкістю струмків, що дзюрчали під гіллям, свіжість широкого нічного простору, оздобленого зірками, надавали поцілункам тих закоханих, що проїздили мимо, ще більших чарів.