Запрошення на свято розсилають пані Лалуань, пані Рементель, пані Ріссолен — дружини сенаторів — і пані Ларош-Матьє, пані Персероль, пані Фірмен — дружини відомих депутатів. В антракті буде проведено звичайний збір, і кошти будуть негайно передані до рук мера шостої округи або його заступника».
Це була грандіозна реклама, яку спритний журналіст вигадав собі на користь.
Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої свого помешкання, де було влаштовано буфет — витрати на нього мали покрити зі збору.
Потім він привітним жестом показував на вузенькі сходи, що вели до підвалу, де був фехтувальний зал і тир:
— Униз, пані, вниз! Змагання відбудеться в підземному приміщенні.
Він поспішив назустріч дружині свого видавця; далі, потиснувши руку Дю Руа, мовив:
— Добрий день, Любий друже!
Жорж здивувався:
— Хто вам сказав, що…
Ріваль перепинив його:
— Пані Вальтер. На її думку — це дуже миле прізвисько.
Пані Вальтер почервоніла:
— Так, признаюсь, що коли б я знала вас більше, то зробила б, як маленька Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить.
— О, прошу, пані, називайте! — засміявся Дю Руа.
Вона опустила очі:
— Ні. Ми ще не досить близько знайомі.
— Чи можу я сподіватись, що колись ми познайомимось ближче? — прошепотів він.
— Що ж, побачимо, — відповіла вона.
Дю Руа уступився з дороги, даючи їй пройти по вузьких сходах, освітлених газовим ріжком; у раптовому переході від денного світла до цього жовтого блиску було щось зловісне. З кручених сходів линув дух підземелля, запах теплої вогкості витертих для такого випадку пліснявих стін, змішаний із запахом ладану, що нагадував церковну відправу, та ароматом жіночих парфумів — вербени, ірису, фіалки.
В цій ямі чути було голосний гомін, рух юрби.
Весь підвал був ілюмінований гірляндами газових ріжків та венеціанськими ліхтарями, захованими в зеленому листі, що вкривало потиньковані кам’яні стіни. Скрізь були гілки. Стеля була прикрашена папороттю, підлога — всипана листям та квітами.
Це всім здалося чарівним, і публіка була в захваті. В глибині підвалу, між двома рядами стільців для жюрі, стояла естрада для бійців. І весь підвал заповнювали лави, по десять праворуч й ліворуч у кожному ряду; на них могло вміститись душ із двісті. Запрошено було чотириста.
Біля естради вже красувалися перед глядачами юнаки в фехтувальних костюмах — стрункі, довготелесі, тонкі, із закрученими вусами. їх називали на ім’я, відзначали аматорів та професіоналів — уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Навколо них стояли і розмовляли старі й молоді пани в сюртуках, що виглядали родичами фехтувальників, одягнених у бойове вбрання. Вони теж докладали зусиль, щоб їх бачили, впізнавали та називали; це були рицарі шпаги в цивільних костюмах, знавці ударів рапірою.
Майже на всіх лавах сиділи жінки, що шумно шелестіли своїми строями й голосно розмовляли. Вони обмахувались віялами, наче в театрі, бо в цій заквітчаній печері було вже душно, мов у лазні. Якийсь жартун вигукував раз у раз:
— Кому оршаду, лимонаду, пива!
Пані Вальтер і її дочки підійшли до місць, призначених для них у першому ряду. Дю Руа, влаштувавши їх, хотів піти; він прошепотів:
— Я змушений покинути вас, чоловіки не мають права займати лави.
Проте пані Вальтер нерішуче відповіла:
— Мені все ж таки дуже хочеться, щоб ви залишились. Ви називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете тут, біля лави, то нікому не будете заважати.
Вона дивилась на нього своїми великими лагідними очима і вмовляла:
— Справді, лишайтеся з нами, пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні.
— Скоряюсь вам… з радістю, пані,— відповів він.
Зусібіч тільки й було чути:
— Дуже гарно в цьому підвалі, дуже мило!
Жорж добре знав цей зал із склепінням! Він пригадував той ранок, коли він сидів тут сам, напередодні дуелі, проти шматка білого картону, що дивився на нього з глибини другого склепу, немов велетенське око.
Зі сходів пролунав голос Жака Ріваля:
— Зараз починаємо, шановні пані!
І шестеро панів, у дуже затягнених сюртуках, аби краще випинались груди, зійшли на естраду й сіли на ігризначені для жюрі стільці.
їх імена облетіли зал. Це були: генерал де Рейнальді, голова жюрі, куцань із великими вусами; художник Жозе-фен Руде, високий, лисий чоловік із довгою бородою; Маттео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен, — троє вишукано вбраних молодиків, і Гаспар Марлерон, фахівець.