Хтось крикнув:
— Добрий день, дорогий друже!
Це був граф де Водрек. Попросивши вибачення у дам, Дю Руа пішов потиснути йому руку.
Вернувшись, він заявив:
— Він чудовий, Водрек. Як почувається в ньому порода!
Пані Вальтер промовчала. Вона почувала себе трохи втомленою, і її груди важко здіймались при кожному віддиху; це привертало увагу Дю Руа. Час од часу він ловив погляд «патронші» — турботний, несміливий погляд, що спинявся на ньому і відразу ж тікав. І він сказав собі:
«Так, так, так… Невже ж я розворушив і цю?»
Збирачки скінчили свій обхід. їхні торбинки були повні срібла та золота. А на естраді вивісили новий плакат із написом: «Колосальний сюрприз». Члени жюрі знову посідали на свої місця. Всі чекали.
Вийшли дві жінки зі шпагами в руках, у фехтувальних костюмах — темному трико, дуже коротких, вище колін, спідницях, і в пластронах, які так напинались на грудях, що змушували тримати високо голову. Обидві були гарні й молоді. Вони усміхалися й кланялись публіці. їм довго аплодували. Вони стали в позицію під веселий гомін та грайливий сміх глядачів.
На устах суддів застигла привітна усмішка, вони відмічали удари тихеньким «браво».
Публіка була в захваті від цього двобою, і вона дала це відчути змагальницям, що запалювали бажання в чоловіків і збуджували в жінок природну пристрасть парижанок до трохи ризикованих жартів, до сумнівної елегантності, до фальшивої краси та грації, до кафешантанних співачок і опереткових куплетів.
Щоразу, коли котрась із них робила випад, у залі здіймався веселий гомін. Роти розкривались, очі розплющувались ширше, дивлячись на ту, що стояла спиною до залу… досить огрядною спиною; — і дивились ті очі здебільшого не на рух її шпаги…
Змагальницям шалено плескали.
Далі відбулось змагання на шаблях, але ніхто вже не дивився на нього, бо всю увагу захопило те, що діялось нагорі. Протягом кількох хвилин там було чути гуркіт від пересування меблів, що їх тягли по паркету, немов вибираючись з помешкання. Потім раптом крізь стелю полинули звуки піаніно і виразно почувся ритмічний стукіт ніг у такт музиці. Гості, що були нагорі, влаштували собі бал, аби компенсувати те, що вони нічого не бачили.
Серед публіки в фехтувальному залі спочатку знявся гучний регіт, потім жінкам закортіло танцювати, вони перестали цікавитись тим, що відбувалось на естраді, і почали розмовляти вголос.
Ідея балу, організованого тими, хто спізнився, здалась утішною. їм, напевно, весело! Багато кому захотілось бути нагорі.
Та ось вийшли два нових бійці. Вони вклонились один одному і стали в позицію з таким рішучим виглядом, що всі глядачі прикипіли до них очима.
Вони робили випади й випростовувались з гнучкою зграбністю, з розрахованою силою, з такою впевненістю, з такими стриманими жестами, з такою коректністю й почуттям міри в змаганні, що нетямуща юрба здивувалась і захопилася.
їх спокійна швидкість, їх обережна спритність, їх швидкі рухи, такі точні, що здавались повільними, чарували всіх вишуканою досконалістю. Публіка відчула: перед нею — щось гарне й рідкісне, і двоє митців своєї справи показують найкраще — всю ту майстерність, хитрість, теоретичні знання та фізичну вправність, яка тільки можлива для двох фахівців найвищого класу.
Ніхто вже не розмовляв — усі задивились на фехтувальників. Потім, коли вони, після останнього удару шпагою, потиснули один одному руки, — в залі залунали крики «ура». Тупотіли ногами, ревіли. Усі вже знали їхні імена: це були Сержан і Равіньяк.
Всіх пойняв войовничий настрій. Чоловіки дивились на своїх сусідів з бажанням сперечатись. Яка-небудь усмішка могла б спричинитися до виклику на дуель. Ті, що ніколи не держали у руці шпаги, робили паличками рухи нападу та парирування.
Але юрба стала потроху пробиватись нагору вузенькими сходами. Нерешті можна буде напитись! Яке ж виникло обурення, коли виявилось, що організатори балу випили і з’їли все, що було в буфеті та й пішли собі, заявивши, що це нечесно — запросити двісті осіб і нічого їм не показати.
Не залишилось жодного тістечка, жодної краплі шампанського, сиропу або пива, жодного фрукта — нічогісінько. Вони пограбували, спустошили, знищили все.