Почали розпитувати подробиці у слуг, що вдавали із себе сумних, а самі насилу стримували сміх.
— Дами накинулися на їжу ще пожадливіше за чоловіків, — казали вони. — Вони так їли й пили, що, мабуть, похворіють.
Можна було подумати, що це розповіді очевидців про сплюндрування міста, захопленого ворогами.
Отже, довелося розходитись. Чоловіки жалкували за двадцятьма франками пожертви: їх обурювало те, що гості нагорі побенкетували, нічого не заплативши.
Дами-патронеси зібрали понад три тисячі франків. Після оплати витрат для сиріт шостої округи залишилось двісті двадцять франків.
Дю Руа, що супроводив родину Вальтерів, дочекався свого ландо. Дорогою, сидячи проти патронші, він іще раз зустрівся з її ласкавим непевним поглядом, що здавався стурбованим. Він подумав: «Чорт, здається, клює!»—і всміхнувся на думку, що він справді має успіх у жінок, бо пані де Марель, після того, як вони знову покохалися, любила його, здавалось, безтямно.
Він повернувся додому в чудовому настрої.
Мадлен чекала його у вітальні.
— У мене є новини, — сказала вона. — Справа з Марокко ускладнюється. Можливо, що Франція вирядить туди через кілька місяців війська. В усякому разі, з цього скористаються, аби скинути міністерство, а Ларош захопить при цій нагоді портфель міністра закордонних справ.
Дю Руа, щоб подратувати дружину, удав, ніби він аж ніяк не вірить. Тільки божевільні могли б повторити те туніське безглуздя.
Але вона нетерпляче знизала плечима:
— А я тобі кажу, що так! Кажу, що так! Хіба ти не розумієш, що це для них величезна грошова справа? В наш час, любий мій, про всі політичні комбінації слід говорити — не «шукайте жінку», а «шукайте вигоду».
Він пробурмотів: «Справді?» — зневажливо, щоб підбурити Мадлен.
Вона мовила майже сердито:
— Ну, ти наївний, як Форестьє!
Вона хотіла образити його і сподівалась вибуху гніву. Але він усміхнувся і відказав:
— Як той рогоносець Форестье?
Це вразило її, вона прошепотіла:
— О Жорж!
А він провадив, зухвало й глузливо:
— Ну, що? Хіба ти не призналась тоді, ввечері, що Форестьє був рогоносцем?
І він додав тоном глибокого співчуття: «Бідолаха!»
Мадлен повернулась до нього спиною, не вважаючи за потрібне відповідати; помовчавши хвилинку, вона заявила:
— У вівторок у нас будуть гості: пані Ларош-Магьє прийде на обід з віконтесою де Персмюр. Може, ти запросиш Ріваля і Норбера де Варена? А я завтра зайду до пані Вальтер і пані Марель. Можливо, що прийде також пані Ріссолен.
З якого часу вона зав’язувала нові знайомства, використовуючи політичний вплив свого чоловіка, щоб затягти до себе, волею чи неволею, жінок тих сенаторів і депутатів, які потребували підтримки «Французького життя»?
Дю Руа відповів:
— Чудово. Ріваля й Норбера я беру на себе.
Він був задоволений і потирав руки: тепер у нього є чим дошкуляти дружині і заспокоювати невиразну досаду, непевні гризучі ревнощі, що зародилися в ньому після їхньої прогулянки до Булонського Лісу. Кожного разу, коли він говоритиме про Форестьє, то називатиме його рогоносцем. Він добре розумів, що це примусить, кінець кінцем, Мадлен розлютитися. І разів з десять протягом цього вечора Жорж ухитрився згадати з добродушною іронією «того рогоносця Форестьє».
Він уже не гнівався на померлого; він мстився за нього. Мадлен вдавала, що не чує, і сиділа проти нього з байдужою усмішкою на устах.
Другого дня, згадавши, що вона збирається запросити пані Вальтер, Дю Руа, вирішив випередити її, щоб застати патроншу на самоті і перевірити, чи вона справді цікавиться ним. Це його тішило й лестило. До того ж… чому й ні… Коли це можливо?..
Він з’явився на бульвар Мальзерб о другій пополудні. Його провели до вітальні. Там довелось почекати.
Пані Вальтер вийшла і простягла руку гостеві в щасливому пориві:
— Який добрий вітер вас заніс сюди?
— Не вітер, а бажання побачити вас. Мене привела до вас якась сила, не знаю навіщо, бо мені нема чого сказати вам. Я прийшов — от і все. Чи пробачите ви мені цей ранній візит і мою щирість?
Він говорив це галантно й жартівливо, з усмішкою на губах і поважністю в голосі.
Пані Вальтер була здивована і пробурмотіла, трохи зашарівшись:
— Та я… справді… я нічого не розумію… Ви мене дивуєте.
— Це освідчення у веселому тоні, щоб ви не злякались, — вів далі Дю Руа.
Вони сіли поруч. Вона спробувала обернути все на жарт:
— Отже, це… серйозне освідчення?
— Звичайно. Вже давно хотів я зробити це, дуже давно. Але я не зважувався. Кажуть, ви така сувора, така неприступна…