Пані Вальтер уже опанувала себе й спитала:
— Чому ж ви обрали саме цей день?
— Не знаю, — відповів він і, стишивши голос, додав: — А краще сказати, тому, що я від учора тільки про вас і думаю.
Вона прошепотіла, раптом збліднувши:
— Ну, годі жартувати, поговоримо про що-небудь інше.
Але Дю Руа упав перед нею навколішки так несподівано, що вона злякалась. Вона спробувала підвестись; однак він силоміць тримав її на стільці, охопивши за стан.
— Так, це правда — я вас кохаю шалено, вже давно! — пристрасно вигукнув він. — Не відповідайте мені. Нічого не вдієш, я збожеволів! Я кохаю вас… О якби ви знали, як я вас кохаю!..
Вона задихалась, здригалась, хотіла щось сказати, але не могла вимовити ні слова. Вона відштовхувала його обома руками, схопила його за чуприну, щоб не дати наблизитись його устам до її уст. Швидко повертаючи голову то вправо, то вліво, вона заплющила очі, щоб не бачити його.
Він торкався її тіла крізь сукню, стискував, обмацував її; а вона знемагала під цими грубими й міцними пестощами.
Він нараз підвівся і хотів обняти її, але вона випручалась на мить, відхилившись назад, і кинулась бігти від крісла до крісла.
Переслідувати її, на думку Дю Руа було смішно, і він упав на стілець, затуливши обличчя руками, удаючи конвульсивне ридання.
Потім він схопився, крикнув: «Прощайте, прощайте!» — і вибіг з вітальні.
В передпокої він спокійно взяв у слуги свою паличку і вийшов на вулицю, кажучи собі:
— Слово честі, здається, клюнуло.
І він зайшов на телеграф, щоб надіслати телеграму Клотільді, призначаючи їй побачення на завтра.
Повернувшись додому в звичайний час, він сказав дружині:
— Ну, то прийдуть твої гості на обід?
— Так, тільки пані Вальтер не знає ще, чи вона буде вільна, — відповіла Мадлен. — Вона вагається; говорила не знати що про якийсь моральний обов’язок, про сумління. Взагалі вона здалась мені дуже кумедною. Проте я сподіваюсь, що вона все ж таки прийде.
Жорж знизав плечима:
— Звичайно, прийде.
Проте він не був упевнений у цьому і турбувався аж до призначеного для обіду дня.
Вранці Мадлен одібрала від пані Вальтер коротеньку записку: «Мені пощастило звільнитись, і я буду у вас. Але мій чоловік не зможе прийти зі мною».
Дю Руа подумав:
«Я вчинив слушно, не пішовши туди більше. От вона й заспокоїлась. Увага!»
Усе ж таки він чекав її не без хвилювання.
Вона ввійшла дуже спокійна, трохи холодна, гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже скромним і покірним.
Пані Ларош-Матьє і пані Ріссолен поприходили з чоловіками. Віконтеса де Персмюр почала розмову про світські новини.
Пані де Марель була чарівна в своєму оригінальному вбранні — жовтий з чорним іспанський костюм чудово облягав її тонкий стан, високі груди та повні руки і надавав завзятого виразу її пташиній голівці.
Дю Руа зайняв місце ліворуч од пані Вальтер і розмовляв з нею протягом обіду з підкресленою шанобливістю тільки про серйозні речі. Час од часу він дивився на Клотільду. «Звичайно, вона вродливіша й свіжіша», — думав він. Потім його погляд зупинився на дружині, що теж здавалась йому непоганою, хоч він усе ще почував до неї глибоко прихований, затятий і лютий гнів.
Проте патронша збуджувала його трудністю перемоги та новизною, яка завжди так вабить чоловіків.
Вона зібралась додому рано.
— Я вас проведу, — сказав Дю Руа.
Вона відмовлялась. Він наполягав:
— Чому ви не хочете? Ви мене дим дуже образите. Не примушуйте мене думати, що ви мені не простили. Ви ж бачите, який я спокійний.
— Ви не можете покинути своїх гостей, — відказала вона.
— Нічого, я вийду хвилин на двадцять, — усміхнувшись, мовив Дю Руа. — Ніхто навіть не помітить. Якщо ви відмовитесь, то вразите мене цим в саме серце.
— Гаразд, я згодна, — прошепотіла вона.
Тільки-но вони сіли в екіпаж, він схопив її руку й палко поцілував.
— Я кохаю вас, я кохаю вас! Дозвольте мені казати це. Я не торкнусь вас. Я хочу тільки повторювати вам, що я кохаю вас.
— О… після того, що ви мені обіцяли… Це недобре… недобре… — белькотіла вона.
Він удав, що робить над собою зусилля, і мовив стриманим голосом:
— Бачите, як я володію собою. А проте… Дозвольте мені тільки казати це… я вас кохаю… Дозвольте повторювати це вам щодня… Так, дозвольте мені приходити до вас і ставати перед вами навколішки на п’ять хвилин, щоб сказати ці три слова, дивлячись на ваше кохане обличчя.