— Прийміть мою сповідь, — мовила пані Вальтер, — і дайте мені пораду, підтримайте мене, скажіть, що мені робити!
— Я сповідаю щосуботи, — відповів священик, — від третьої до шостої години.
Вона схопила його за руку і стискувала її, повторюючи:
— Ні! ні! ні! Зараз же! Зараз! Так треба! Він тут! Тут, у церкві! Він чекає мене.
— Хто вас чекає? — спитав священик.
— Той, що занапастить мене… що заволодіє мною… якщо ви мене не врятуєте… Я вже не можу боротись… я надто безсила… надто безсила… така безсила… така безсила!..
Вона впала навколішки і заридала:
— О, згляньтесь на мене, отче! Врятуйте мене! Іменем Бога врятуйте мене!
Вона держала його за чорну сутану, щоб він не міг вирватись, а він збентежено озирався, чи не бачить яке-не-будь лихе або побожне око цієї жінки біля його ніг.
Зрозумівши нарешті, що йому не відкараскатись від неї, священик сказав:
— Встаньте, ключ від сповідальні якраз при мені.
І, сягнувши в кишеню, він вийняв низку ключів, вибрав один із них і швидким кроком попростував до маленьких дерев’яних комірок — своєрідних смітників для душевного бруду, куди покутники кидають свої гріхи.
Він увійшов у середні двері, зачинив їх за собою, і пані Вальтер, кинувшись у вузьку клітку поруч, белькотіла в жагучому пориві надії:
— Благословіть мене, отче, я согрішила.
Дю Руа, обійшовши хори, повернув униз, до лівого притвору.
Добравшись до середини, він зустрів того самого товстого лисого пана, що все ще походжав спокійною ходою, і подумав:
«Що робить тут цей дивак?»
Той теж уповільнив ходу і розглядав Жоржа з видимим бажанням заговорити до нього. Коли Дю Руа підійшов зовсім близько, він уклонився і спитав дуже чемно:
— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати мені, в яку епоху було споруджено цю будівлю?
— Слово честі, не знаю напевне, — відказав Дю Руа. — Гадаю, двадцять чи двадцять п’ять років тому. Я тут уперше.
Потім журналіст мовив, зацікавившись:
— Ви оглядаєте її дуже пильно. Вивчаєте її в усіх деталях.
— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, що призначила тут мені побачення і дуже спізнюється, — відповів лисий пан.
Він замовк, а через якусь мить озвався знов:
— Страшенна спека надворі.
Дю Руа розглядав його і вирішив, що в нього добродушне обличчя. Раптом йому спало на думку, що цей незнайомий схожий на Форестьє.
— Ви з провінції? — спитав він.
— Так. Я з Ренна. А ви, пане, з цікавості зайшли до цієї церкви?
— Ні. Я теж чекаю одну даму.
І, вклонившися, журналіст відійшов з усмішкою на устах.
Наблизившись до головного входу, він знов побачив убогу жінку, яка й досі стояла навколішках і молилась.
«Слово честі, вона щиро молиться», — подумав Дю Руа.
Він уже не розчулювався, не жалів її. Пройшов мимо і тихенько рушив до правого притвору, щоб розшукати пані Вальтер.
Він позирав здалеку на те місце, де покинув її, і дивувався, що її не видно. Може, він помилився пілястром? Дійшов аж до останнього і вернувся назад. Значить, пішла! Він був вражений і обурений. Потім подумав, що вона, може, шукає його, і знову обійшов усю церкву. Не знайшовши її, повернувся, сів на той стілець, на якому сиділа вона, і, сподіваючись, що вона прийде сюди, став чекати.
Незабаром якийсь шепіт привернув увагу Дю Руа. А він же нікого не бачив у тому кутку церкви! Звідки ж це шепотіння? Підвівся, щоб подивитись, і помітив у сусідній каплиці двері сповідальні. З дверей висувався край сукні, що тягся по плитах. Він наблизився, щоб глянути на жінку. То була пані Вальтер. Вона сповідалась!..
Він відчув гостре бажання схопити її за плечі й витягти з цієї клітки. Потім подумав: «Хай! Сьогодні черга священика, а завтра буде моя».
Спокійно сів навпроти дверей сповідальні, чекаючи своєї години і сміючись подумки з цієї пригоди.
Він чекав довго. Нарешті пані Вальтер підвелася, обернулась, побачила його і підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.
— Пане, — сказала вона, — прошу вас, не проводжайте мене, не йдіть за мною і не приходьте більше до мене. Вас не приймуть. Прощайте.
І вона пішла з гідністю.
Він не затримав її, додержуючись принципу — ніколи не прискорювати подій. Потім, коли зі свого притулку вийшов трохи стурбований священик, Дю Руа підступився до нього і, дивлячись йому в вічі, прошепотів:
— Якби ви не носили цієї спідниці, я вліпив би в вашу паскудну пику пару добрячих ляпасів!
Повернувся на каблуках і вийшов із церкви, посвистуючи.