Під порталом стояв той самий товстий пан, вже в капелюсі, заклавши руки за спину; втомлений чеканням, він оглядав широку площу і всі вулиці, що прилягали до нього.
Коли Дю Руа проминав його, вони вклонились одне одному.
Журналістові більше нічого було тут робити, і він подався до редакції «Французького життя». Вже при вході, глянувши на заклопотані обличчя кур’єрів, він зрозумів: відбувається щось незвичайне, — і відразу пішов до кабінету видавця.
Старий Вальтер стояв і нервово диктував статтю уривчастими фразами, давав між двома абзацами доручення репортерам, що оточували його, робив вказівки Буаренарові й розкривав листи.
Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно вигукнув:
— Ах, як добре, ось і Любий друг!
Спинився, трохи зніяковів і перепросив:
— Вибачте, що я вас так назвав, я дуже схвильований подіями. До того ж, я чую від ранку до вечора, як моя дружина і дочка звуть вас Любим другом, і я кінець кінцем звик до цього. Ви не сердитесь на мене?
— Аж ніяк! — засміявся Дю Руа. — В цьому призвіську немає нічого неприємного для мене.
Старий Вальтер вів далі:
— Чудово, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як усі. Так от, ми стоїмо перед лицем важливих подій. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Наші канікули знову відкладені, відкладені на невизначений час, а сьогодні вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається за Марокко, оце й повалило Дюрана де л’Ена та його прибічників. Заварилася каша! Марро доручено скласти новий кабінет. Він запропонував генералові Буте-ну д’Акрові портфель міністра військових справ, а нащому другу Ларош-Матьє— портфель міністра закордонних справ. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ, разом із постом прем’єра. Ми тепер стаємо офіціозною газетою. Я пишу передову, просту декларацію принципів, і накреслюю міністрам шляхи їхньої діяльності.
Він усміхнувся і додав:
— Ті шляхи, якими вони самі гадають іти, певна річ. Але мені треба чого-небудь цікавого з приводу Марокко, чого-небудь актуального, ефективного, сенсаційного. Добудьте мені це.
Дю Руа поміркував хвилинку й відповів:
— Є такий матеріал. Я дам вам нарис про політичну ситуацію в усіх наших африканських колоніях, — Туніс наліво, Алжір посередині і Марокко направо, — з історією племен, що заселяють цю велику територію, і з оповіданням про експедицію до марокканського кордону, аж до великого оазису Фігіг, куди не добирався жоден європеєць, що й спричинилося до теперішнього конфлікту. Це вам підійде?
— Цілком! — вигукнув Вальтер. — А який заголовок?
— Від Туніса до Танжера.
— Прекрасно!
І Дю Руа заходився порпатись в архіві «Французького життя», щоб розшукати свій перший нарис «Спогади африканського стрільця», який під іншою назвою, перероблений і змінений, чудово придався б тепер від початку до кінця, бо в ньому писалося про колоніальну політику, про алжірське населення і про експедицію в Оранську провінцію.
Через три чверті години статтю було перероблено, перекраяно, підправлено, присмачено злободенністю та похвалами на адресу нового кабінету.
Видавець, прочитавши її, заявив:
— Чудово, чудово, чудово… Ви безцінна людина! Щиро вам вдячний.
І Дю Руа вернувся додому обідати, задоволений своїм днем, незважаючи на невдачу в церкві Трініте: адже він почував, що партію виграно.
Мадлен чекала чоловіка з нетерпінням. Побачивши його, вона вигукнула:
— Ти знаєш, що Ларош — міністр закордонних справ?
— Еге ж, я навіть щойно написав статтю про Алжір з цього приводу.
— Яку статтю?
— Ти її знаєш, це та перша стаття, що ми написали вкупі —«Спогади африканського стрільця», переглянута і виправлена відповідно до обставин.
— Он як! — усміхнулася вона. — Що ж, це дуже добре.
Потім, поміркувавши хвильку, сказала:
— Я думаю про продовження, яке ти мав зробити тоді і яке ти… залишив на півдорозі. Ми можемо тепер взятися до нього. Це дасть нам гарну й дуже актуальну серію нарисів.
Дю Руа відповів, сідаючи за стіл перед тарілкою супу:
— Прекрасно. Тепер уже ніщо не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє упокоївся.
Вона мовила сухим і ображеним тоном:
— Цей жарт зовсім недоречний, і я прошу тебе облишити його. Він триває вже надто довго.
Дю Руа хотів був іронічно заперечити, аж тут йому подали телеграму без підпису, що складалась з однієї тільки фрази:
«Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо».
Він зрозумів і з серцем, сповненим радості, сказав Мадлен, ховаючи синій папірець до кишені: