— Я більше не буду, люба. Це безглуздо. Визнаю це.
І він почав обідати.
Протягом усього обіду Дю Руа подумки повторював собі ці слова:
«Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо». Отже, вона здалась. Це означало: «Яв вашій владі, я ваша, де схочете і коли схочете».
Він засміявся.
— Що з тобою? — спитала Мадлен.
— Так, нічого. Я згадав одного священика, якого сьогодні бачив, у нього була кумедна пика.
Другого дня Дю Руа з’явився на побачення точно о четвертій. На всіх лавах у парку сиділи, знемагаючи від спеки, буржуа та недбайливі няньки, які, здавалось, мріяли, тим часом як діти качались у піску на доріжках.
Він знайшов пані Вальтер у невеличкій античній руїні, коло джерела. Вона походжала під колонадою із стурбованим і нещасним виглядом.
Тільки-но Дю Руа привітався з нею, вона сказала:
— Як багато людей у цьому саду!
Він зрадів нагоді:
— Так, це правда; хочете, підемо кудись-інде?
— Куди ж?
— Байдуже куди, візьмемо, наприклад, екіпаж. Ви спустите штору з вашого боку і будете в цілковитій безпеці.
— Так, це буде краще; тут я помираю від страху.
— В такому разі, через п’ять хвилин ви знайдете мене коло воріт, що виходять на зовнішній бульвар. Я під’їду туди екіпажем.
І він побіг.
Опинившись з ним в екіпажі, пані Вальтер старанно затулила віконце з свого боку і спитала:
— Куди ви сказали їхати візникові?
Дю Руа відповів:
— Не турбуйтесь ні про що, він знає.
Він дав візникові адресу своєї квартири на Константинопольській вулиці.
— Ви не уявляєте собі,— провадила вона, — як я мучуся через вас, як страждаю. Учора я була жорстокою з вами в церкві, але я хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюсь лишитися з вами на самоті! Ви простили мене?
Він стиснув їй руки:
— Простив, простив. Чого тільки я не простив би вам— адже я так кохаю вас!
Вона дивилась на нього благальним поглядом:
— Слухайте, ви повинні обіцяти мені, що шануватимете мене… що ви не… що ви не… інакше я б не змогла більше бачити вас.
Він спочатку не відповів нічого; під вусами в нього майнула тонка посмішка, що так бентежить жінок.
Нарешті він прошепотів;
— Я ваш раб.
Тоді пані Вальтер почала розповідати, як вона помітила, що кохає його, дізнавшись, що він має одружитися з Мадленою Форестьє. Вона пригадувала деталі, дрібні деталі з датами та інтимними подробицями.
Раптом вона замовкла. Екіпаж спинився. Дю Руа відчинив дверцята.
— Де ми? — спитала пані Вальтер.
— Виходьте і зайдіть у цей будинок, — відповів він. — Нам буде там спокійніше.
— Та де ж ми?
— У мене. Це моя холостяцька квартира, яку я знову найняв… на кілька днів… щоб мати притулок, де б ми могли бачитись.
Вона вчепилася в оббивку екіпажа, жахаючись думки про таке побачення на самоті, і белькотіла:
— Ні, ні, я не хочу! Не хочу!
Він промовив із притиском:
— Присягаюсь вам, що шануватиму вас. Ходімо! Ви ж бачите, що на нас дивляться, що навколо вас зараз почнуть збиратися люди. Швидше… швидше… виходьте! — І він повторив. — Присягаюсь, я шануватиму вас!
Виноторговець зацікавлено дивився на них з порога своєї винарні. Вона злякалась і кинулася в будинок. Пішла була сходами, але Дю Руа затримав її за руку.
— Це тут, на першому поверсі.
І штовхнув її в квартиру.
Зачинивши двері, він схопив її, немов здобич. Вона пручалась, боролася, белькотіла:
— О Боже мій!.. О Боже мій!..
А він палко цілував її шию, очі, губи, і вона не могла ухилитись від цих нестямних пестощів; відштовхуючи його, відвертаючи свої уста, вона все ж таки мимоволі відповідала на його поцілунки.
Раптом вона перестала пручатись і, знесилена, покірна, дозволила йому роздягти себе. Він швидко і спритно знімав одну по одній усі частини її вбрання вправними, немов у покоївки, пальцями.
Вона вирвала в нього з рук корсаж, затулила ним обличчя і стояла перед ним, уся біла, серед своєї скинутої до ніг одежі.
Він залишив на ній тільки черевики і поніс її до ліжка.
Тоді вона шепнула йому на вухо кволим голосом:
— Присягаюсь вам... присягаюсь вам… у мене ніколи не було коханця, — немов молоденька дівчина, яка каже: «Присягаюсь вам, що я незаймана».
А Дю Руа подумав:
«Оце мені, далебі, байдужісінько».
V
Надійшла осінь. Подружжя Дю Руа перебуло в Парижі все літо, проводячи протягом коротких депутатських канікул енергійну кампанію у «Французькому житті» на користь нового кабінету.