Хоч були тільки перші дні жовтня, обидві палати мали відновити свої засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливими.
Ніхто, по суті, не вірив в експедицію до Танжера, хоч у день закінчення сесії депутат правого крила граф де Ламбер-Сарразен у своїй дуже дотепній промові, якій аплодував навіть центр, запропонував побитися об заклад і поставив свої вуса — як це зробив колись один славетний віце-король Індії — проти бакенбардів прем’єра, що новий кабінет не зможе утриматись від того, аби не наслідувати попередній кабінет і не вирядити військо до Танжера, подібно до туніської експедиції,— з любові до симетрії, з тієї ж причини, з якої ставлять дві вази на каміні.
— Африканська земля — це для Франції справжній камін, панове, — додав він, — де горять наші найкращі дрова, камін із великою біржовою тягою, який розпалюють банківськими паперами. Вам заманулося прикрасити лівий куточок каміна туніською дрібничкою, що дорого вам коштує; ви побачите, що панові Марро забагнеться наслідувати свого попередника й прикрасити правий куточок дрібничкою марокканською.
Ця славетна промова стала для Дю Руа темою десятка нарисів про алжірську колонію, з тієї самої серії, що урвалась на самісінькому початку його роботи в газеті; він енергійно підтримав ідею воєнної експедиції, хоч і був переконаний, що вона не відбудеться. Він пограв на патріотичній струні, бомбардуючи Іспанію цілим арсеналом зневажливих аргументів, яких вживають проти держави, що її інтереси суперечать вашим.
«Французьке життя» набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із урядом. Воно подавало політичні новини раніше від найсолідніших газет, тонко натякало на наміри дружніх йому міністрів; і всі паризькі та провінційні газети брали з нього інформацію для себе. Його цитували, його боялись, його починали поважати. Це був уже не підозрілий орган групи політичних спекулянтів, а визнаний орган кабінету міністрів. Ларош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Старий Вальтер, мовчазний депутат і спритний видавець, що вмів відступати на задній план, затівав нишком, як говорили, велике діло з мідними копальнями в Марокко. Мадленин салон став впливовим центром, де щотижня сходились численні члени кабінету. Навіть прем’єр два рази обідав у неї; і дружини державних людей, що не наважувались колись переступити її поріг, пишались тепер дружбою з нею й робили їй більше візитів, ніж вона їм.
Міністр закордонних справ тримався в її домі майже господарем. Він приходив туди, коли хотів, приносив телеграми, повідомлення, інформації, які диктував то чоловікові, то жінці, немовби вони були його секретарями.
Коли Дю Руа після від’їзду міністра залишався сам на сам з Мадлен, він обурювався поведінкою цього бездарного вискочки; в його голосі з’являлись погрозливі нотки, а в словах — підступні натяки.
Але Мадлен зневажливо знизувала плечима й казала:
— Досягни того самого, що й він. Стань міністром, і ти будеш тоді поводитись, як захочеш. А до того мовчи!
Він крутив вуса, дивлячись на неї скоса, і відповідав:
— Ще невідомо, на що я здатний; можливо, про це дізнаються коли-небудь.
Вона зауважувала по-філософському:
— Поживемо — побачим.
Того ранку, коли відкрилась сесія парламенту, Мадлен ще в ліжку робила безліч вказівок чоловікові, який одягався, щоб піти снідати до пана Ларош-Матьє і дістати від нього ще перед засіданням інструкції для завтрашньої передовиці у «Французькому житті», бо ця стаття мала бути своєрідною офіціозною декларацією справжніх намірів кабінету.
Мадлен говорила:
— Насамперед не забудь спитати в нього, чи пошлють генерала Беллонкля в Оран, як гадалося. Це може мати велике значення.
Жорж нервово заперечив:
— Та я знаю не гірше за тебе, що мені слід робити. Облиш мене з твоєю балаканиною!
Мадлен спокійно вела далі:
— Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я тобі даю до міністра.
— Та мені, нарешті, вже обрид той твій міністр, — пробурчав він. — Справжнісінький йолоп!
Вона мовила стримано:
— Такий самий мій, як і твій. Він тобі корисніший, ніж мені.
Дю Руа обернувся до неї, глузливо посміхаючись:
— Прошу вибачити, він не залицяється до мене.
Мадлен сказала повільно:
— До мене теж, але він допомагає нам зробити кар’єру.
Він промовчав, а за якусь хвилину обізвався знов:
— Якби мені довелось вибирати між твоїми залицяльниками, я все ж таки віддав би перевагу тому старому шкарбану — Водрекові. Що з ним сталося, до речі? Вже тиждень, як я його не бачив.