Вона незворушно відповіла:
— Він хворий; написав мені, що не встає з ліжка через подагру. Провідай його. Ти ж знаєш — він тебе дуже любить, і це було б для нього приємно.
— Гаразд, я незабаром завітаю до нього, — мовив Дю Руа.
Він закінчив свій туалет і, вже надівши капелюха, міркував, чи не забув чого. Потім підійшов до ліжка і поцілував дружину в лоб:
— До побачення, люба, я повернусь найраніше о сьомій годині.
І подався до міністра.
Пан Ларош-Матьє чекав на нього — сьогодні він снідав о десятій годині, бо кабінет мав зібратись опівдні, до відкриття сесії парламенту.
Коли вони сіли за стіл утрьох — з особистим секретарем міністра, бо пані Ларош-Матьє не схотіла змінити часу сніданку, — Дю Руа заговорив про свою статтю, визначив її основні положення, заглядаючи в свої нотатки на візитних картках; наприкінці він спитав:
— Чи хочете ви змінити що-небудь, любий міністре?
— Майже нічого, дорогий друже. Хіба що ваша думка про справу з Марокко надто категорична. Кажіть про експедицію так, ніби вона має відбутись, але дайте зрозуміти, що вона не відбудеться і що ви аж ніяк у неї не вірите. Зробіть так, аби публіка ясно читала між рядками, що ми не встрянемо в цю авантюру.
— Чудово! Я вас зрозумів і дам це зрозуміти іншим. До речі, моя дружина доручила мені спитати вас з цього приводу, чи генерала Беллонкля виряджено в Оран. З того, що ви мені тільки що сказали, я роблю висновок, що ні.
— Ні,— відповів державний муж.
Розмова звернула на відкриття сесії. Ларош-Матьє почав промовляти, випробовуючи ефект тих фраз, які він мав через кілька годин виголосити перед колегами. Він жестикулював правою рукою, підіймаючи вгору то виделку, то ніж, то скибку хліба; не дивлячись ні на кого, — адже звертався до невидимих зборів, — він бризкав солоденькою водичкою свого красномовства, що так відповідало його перукарській зовнішності. Маленькі закручені вусики стирчали над його губою двома кінчиками, схожими на хвости скорпіона, і волосся, намащене помадою, поділене проділом, кучерявилось на скронях, як у провінційного дженджика. Він був трохи повненький, трохи розжирілий, хоч іще в молодих літах; жилет щільно облягав його опукле черевце. Особистий секретар спокійно їв і пив; він, очевидно, звик до злив його велемовності; а Дю Руа, якому лаври Лароша не давали спокою, думав: «Який бовдур! Які кретини всі ці політичні діячі!»
І, порівнюючи себе з цим бундючним балакуном, він казав собі: «Слово честі, якби в мене було тільки сто тисяч франків готівкою, щоб виставити свою кандидатуру в депутати у моїй чудовій Руанській окрузі та затягти в це діло моїх славетних нормандців — хитрунів і ледацюг, — яким би я став державним діячем поруч із цими безголовими пройдисвітами!»
Пан Ларош-Матьє промовляв, аж поки подали каву; побачивши, що вже пізно, він подзвонив, щоб йому подали карету, і сказав, простягнувши руку журналістові:
— Ви мене зрозуміли, дорогий друже?
— Якнайкраще, дорогий міністре, будьте спокійні.
І Дю Руа неквапливо пішов до редакції, щоб почати свою статтю, бо йому не було чого робити аж до четвертої години… О четвертій він мав зустрітись на Константинопольській вулиці з пані де Марель, з якою він бачився там двічі на тиждень — щопонеділка і щоп’ятниці.
Але в редакції йому передали телеграму; вона була від пані Вальтер; зміст її був такий:
«Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу.
Твоя до скону Віргінія».
— Сто чортів! — вилаявся Дю Руа. — От причепа!
У нього враз зіпсувався настрій, працювати в такому роздратованому стані він уже не міг і поспішив піти з редакції.
Вже півтора місяці він намагався порвати з пані Вальтер, але не міг угамувати її любовний шал.
Після падіння її пойняло розпачливе каяття, і протягом трьох побачень вона осипала свого коханця докорами та прокльонами. Ці сцени набридли йому: він уже наситився цією перезрілою, схильною до драматизму жінкою; отже, він почав уникати її, сподіваючись закінчити пригоду саме таким способом. Тоді вона безтямно вчепилася в нього, кинувшись у це кохання, як кидаються в річку з каменем на шиї. Він дав їй оволодіти собою знову — з жалю, із ласки, з вибачливості, зважаючи на її становище в світі; і вона взяла його в лещата божевільної й виснажливої пристрасті, переслідуючи своєю ніжністю.