Вона нарешті зрозуміла, що він уже не любить її, і мучилась страшенно. Але вона почала переслідувати його, стежити за ним, ходити слідком, чекати в кареті зі спущеними фіранками біля дверей редакції, біля дверей його дому, на тих вулицях, де сподівалась зустріти його.
Йому хотілось прогнати її, вилаяти, побити, сказати відверто: «Годі, досить з мене, ви мені обридли!» Але він усе ще додержувався певної коректності, бо дорожив службою в редакції; і він намагався дати їй зрозуміти своєїб холодністю, замаскованою в пошану грубістю, а часом навіть гострими словами, що треба нарешті кінчати з цим.
Вона з хитромудрою впертістю намагалась заманити його на Константинопольську, і він раз у раз тремтів, побоюючись, щоб обидві жінки не здибались якогось разу на порозі.
А його закоханість в пані де Марель ще більше зросла протягом літа. Він називав її своїм «хлопчиськом», і взагалі вона йому дуже подобалась. У них було щось спільне в натурах; вони обоє були з тієї породи бродяг-авантурників, із тих світських бродяг, що дуже скидаються, самі того не знаючи, на волоцюг із битого шляху.
Вони провели чарівне любовне літо, немов студенти, що бенкетують, — їздили снідати чи обідати в Аржантейль, в Бужіваль, в Мезон, в Пуассі, і цілими годинами катались на човні, збирали квіти на березі. їй страшенно смакували сільські страви, рагу з кролика та смажена риба, вона любила склепіння шинків та вигуки перевізників. Дю Руа вельми охоче виїжджав з нею погожого дня омнібусом; гомонячи про всякі веселі дурниці, вони оглядали похмурі паризькі околиці з огидними буржуазними дачами.
А коли він вертався до Парижа і обідав у пані Вальтер, то почував ненависть до своєї старої нав’язливої коханки, згадуючи про молоду, від якої він тільки що пішов, яка відповідала його бажанням і вгамувала його любовний шал на траві, десь край струмка.
Він уже гадав, що більш-менш позбувся патронші, якій ясно, майже грубо висловив свій намір порвати з нею, і ось тепер одержав у редакції телеграму, що викликала його о другій годині на Константинопольську.
По дорозі Дю Руа ще раз перечитав її: «Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу. Твоя до скону Віргінія».
«Чого їй від мене ще треба, тій старій сові? — подумав він. — Б’юсь об заклад, що нема ніякої справи. Вона знов повторюватиме, що палко кохає мене. А втім, треба дізнатись. Вона каже про якусь дуже важливу справу, про якусь велику послугу; може, це й правда. А Клотільда має прийти о четвертій годині! Треба буде випровадити першу найпізніше о третій. Хай йому чорт! Аби тільки вони не зустрілись! Що за тварюки ці жінки!»
І він подумав, що тільки його дружина ніколи його не мучила. Вона жила поруч із ним, здається, дуже любила його в години, призначені для кохання, не припускаючи порушення незмінного порядку звичайних життєвих справ.
Він ішов повільним кроком до місця побачення, подумки обурюючись проти патронші:
«О, я її добре прийму, якщо в неї нема чого мені сказати! Проза Камброна здаватиметься академічною супроти моєї. Я насамперед скажу їй, що ноги моєї не буде більше в її домі».
І він увійшов і став чекати пані Вальтер. Вона з'явилась майже відразу й вигукнула, побачивши його:
— Ах, ти одержав мою телеграму? Яке щастя!
Обличчя Дю Руа набрало злого виразу, і він сказав:
— Слово честі, я знайшов її в редакції саме тоді, коли мав їхати в парламент. Чого тобі ще треба від мене?
Вона підняла вуаль, щоб поцілувати його, і підійшла до нього з боязким, покірним виглядом собаки, яку часто б’ють.
— Який ти жорстокий зі мною!.. Як грубо ти зі мною говориш!.. Що я тобі зробила? Ти не уявляєш собі, як я страждаю через тебе!
— Ти знову починаєш? — пробурчав він.
Коханка стояла біля нього, чекаючи усмішки, найменшого жесту, щоб кинутись йому в обійми.
— Не треба було зводити мене, щоб потім так зі мною поводитись, — прошепотіла вона. — Треба було залишити мене спокійною і щасливою, якою я була. Чи ти пригадуєш те, що казав мені в церкві, і як ти силою примусив мене ввійти в цей будинок? А тепер — як ти розмовляєш зі мною! Як зустрічаєш мене! Боже мій, Боже мій, як ти мене мучиш!
Дю Руа тупнув ногою і відповів розлючено:
— Годі вже! Досить із мене! Я не можу бачити тебе навіть хвилину, щоб не почути однієї і тієї ж пісні. Можна, либонь, подумати, що я взяв тебе в дванадцять років і що ти була незаймана, мов ангел. Ні, люба моя, встановимо факти — зіпсуття неповнолітньої тут не було. Ти віддалась мені, бувши цілком дорослою. Я тобі вдячний, справді дуже вдячний, але бути прив’язаним до твоєї спідниці аж до смерті — на це я не згоден. В тебе є чоловік, у мене є дружина. Ми не вільні — ні ти, ні я. Ми піддалися капризу, ніхто не бачив і не знає цього, ось і все.