— Так, але в мене нема вільних грошей, — відказав він.
Пані Вальтер з благанням звела до нього очі:
— Я про це подумала, котику, і якби ти був любенький, справді любенький, якщо ти мене хоч трохи кохаєш, то дозволиш позичити тобі.
Він відповів гостро, майже грубо:
— Ні, ні, ні в якому разі!
Вона шепотіла, благаючи:
— Слухай, є ще такий шанс, який ти можеш використати, не позичаючи грошей. Я хотіла сама купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб мати власний капіталець. Ну, то я візьму її на двадцять тисяч. А ти пристанеш до мене з половини. Ти добре розумієш, що я не поверну цього Вальтерові. Отже, зараз нема за що платити. Якщо пощастить, ти одержиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, ти будеш мені винен десять тисяч франків, які повернеш, коли схочеш.
— Ні, такі комбінації мені не до вподоби, — повторив він.
Тоді вона почала умовляти його, щоб схилити до цього, довела, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово честі, що він ризикує, що вона сама не позичає йому нічого — адже цю операцію провадитиме банк Вальтера.
До того ж вона нагадала, що саме він здійснював у «Французькому житті» всю політичну кампанію, яка зробила можливою цю аферу, так що з його боку буде зовсім наївно не використати цього.
Він усе ще вагався. Вона додала:
— Та ти подумай, що фактично Вальтер авансує тобі цю суму, ці десять тисяч франків, і що ти зробив йому багато послуг, які варті більше.
— Гаразд, хай буде так! — сказав він. — Я пристаю до тебе з половини. Якщо нам не пощастить, я поверну тобі десять тисяч франків.
Вона так зраділа, що підвелась, обхопила руками його голову і почала жадібно цілувати.
Спочатку він не опирався, але згодом, коли вона, насмілившись, почала обіймати його та палко пригортатися, Дю Руа пригадав, що зараз має прийти інша, і коли він поступиться, то змарнує час і розтратить в обіймах старої той запал, який краще зберегти б для молодої.
Він злегка відштовхнув пані Вальтер.
— Слухай, будь розумною, — сказав він.
Вона розпачливо подивилась на нього:
— О Жорже, хіба я вже не можу навіть поцілувати тебе?
— Не сьогодні. В мене трохи болить голова, і від цього мені стає гірше.
Тоді вона знову покірно сіла біля його ніг і мовила:
— Приходь до нас завтра обідати! Це для мене буде велика радість!
Він повагався, але не насмілився відмовитись:
— Гаразд, прийду.
— Дякую, мій любий.
Вона повільно терлась щокою об груди Дю Руа повільним пестливим рухом, і її довга чорна волосина зачепилась за його жилет. Вона помітила це, і їй сяйнула божевільна думка — забобонна думка, — із тих, що часто замінюють жінкам розум. Вона почала тихенько замотувати цю волосинку круг гудзика на жилеті. Потім замотала ще одну волосинку за другий гудзик і ще одну — за верхній. Вона намотала по волосині на кожен гудзик.
Він їх вирве, коли підведеться. Він зробить їй боляче — яке щастя! І він понесе з собою щось від неї, не знаючи цього, понесе маленьке пасмо її волосся, якого він ніколи не просив. Це нитка, якою вона прив’язала його до себе, — таємничий, невидимий зв’язок, талісман, який вона залишила на ньому. Він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї і завтра любитиме її трохи більше.
Він раптом сказав:
— Я мушу зараз іти, бо мене чекають у палаті депутатів під кінець засідання. Я ніяк не можу не бути там сьогодні.
Вона зітхнула.
— О, вже!
Потім покірно промовила:
— Іди, мій любий, але приходь завтра обідати.
І різким рухом відхилилась від нього. На мить відчула в голові короткий, гострий біль, немов її штрикнули голками. Серце її калатало: вона раділа з того, що трохи постраждала через нього.
— Прощай! — сказала вона.
Він обійняв її, поблажливо усміхаючись, і холодно поцілував в очі. Але вона, втративши голову від цього дотику, шепнула ще раз: — Уже? — і її благальний погляд показував на відчинені двері до спальні.
Він відхилив Гі від себе і сказав поквапливо:
— Мені треба бігти, я спізнююсь.
Тоді вона підставила йому губи, яких він ледве торкнувся, і мовив, подавши забуту нею парасольку:
— Ну-ну, поспішаймо, вже початок четвертої.
Вона вийшла перша, повторюючи:
— Завтра о сьомій.
— Завтра о сьомій, — відповів він.
Вони розійшлись. Пані Вальтер повернула праворуч, а Дю Руа — ліворуч.
Він дійшов до зовнішнього бульвару. Потім звернув на бульвар Мальзерб і попростував по ньому повільним кроком. Проходячи мимо кондитерської, він побачив у кришталевій вазі зацукровані каштани і подумав: «Візьму фунт для Клотільди». Він купив мішечок цих ласощів, які вона любила до нестями. О четвертій годині він повернувся і став чекати свою молоду коханку.