Він вийняв духівницю з теки, що лежала перед, ним, і прочитав:
«Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Кіпрієн-Гонтран граф де Водрек, в добрій пам’яті і при розумі бувши, визначаю цим свою останню волю.
Оскільки смерть може спіткати нас щохвилини, я хочу заздалегідь, передбачаючи її наближення, скласти свою духівницю, що зберігатиметься у пана Ламанера.
Не маючи прямих спадкоємців, я заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлен Дю Руа, без будь-яких умов чи зобов’язань. Я прошу її прийняти цей дар померлого друга на знак моєї відданої, глибокої й шанобливої приязні».
— Це все, — сказав нотар. — Датовано цю духівницю серпнем місяцем минулого року, і вона заступила собою духівницю того ж самого змісту, складену два роки тому на ім’я пані Клер-Мадлен Форестьє. Ця перша духівниця також зберігається у мене, і вона може довести, у випадку опротестування з боку родичів, що воля графа де Водрека залишилась непорушною.
Мадлен, дуже бліда, дивилась собі під ноги. Жорж нервово крутив між пальцями кінчик вуса.
Нотар промовив, помовчавши хвилинку:
— Само собою зрозуміло, що пані не може прийняти цієї спадщини без вашої згоди.
Дю Руа підвівся і сухо відповів:
— Прошу дати мені час поміркувати.
Нотар уклонився, всміхаючись, і сказав ласкавим голосом:
— Я розумію, чому ви вагаєтесь, пане. Мушу додати, що племінник пана де Водрека, якого сьогодні вранці втаємничено з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому заплатять суму в сто тисяч франків. Як на мене, духівниця незаперечна. Проте процес міг би наробити багато галасу, якого вам, певно, краще було б уникнути. У товаристві завжди можуть виникнути недоброзичливі балачки. В усякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь за всіма пунктами до суботи?
Дю Руа вклонився:
— Гаразд, пане.
Він церемонно попрощався, пропустив уперед свою дружину, яка весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим обличчям, що нотар перестав усміхатись.
Коли вони повернулися додому, Дю Руа різким рухом зачинив двері, кинув капелюх на ліжко і спитав:
— Ти була коханкою Водрека?
Мадлен, що знімала вуаль, швидко обернулась.
— Я? О!..
— Так, ти. Ніхто не залишає всього свого майна жінці без того, щоб…
Вона вся тремтіла і ніяк не могла вийняти шпильки, що затримували прозору тканину.
Поміркувавши хвилинку, вона пробурмотіла схвильованим голосом:
— Слухай… слухай… ти з глузду з’їхав… ти… ти… Хіба ти сам… недавно… хіба ти не сподівався, що він лишить тобі що-небудь?
Жорж стояв поруч з дружиною і спостерігав за нею, немов слідчий, що намагається спіймати на чому-небудь обвинуваченого. Він мовив, підкреслюючи кожне слово:
— Так… він міг залишити мені що-небудь, саме мені… мені, твоєму чоловікові… мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, його приятельці… не тобі, моїй дружині. Це величезна різниця з погляду правил пристойності… і громадської думки.
Мадлен і собі пильно дивилась на нього, в самісіньку глибину очей, дивилась проникливо, немов бажаючи прочитати в них щось, немов бажаючи викрити те невідоме в людській істоті, чого ніколи не збагнеш і що ледве можна помітити в коротку мить необережності, безпорадності або неуважності,— ніби двері, прочинені до таємничих сховищ душі. І вона поволі промовила:
— А втім, мені здається… що так само дивно було б, якби таку величезну спадщину він лишив… тобі.
— Чому? — гостро спитав Дю Руа.
— Тому, що…
Вона завагалась на мить, потім сказала:
— Тому, що ти мій чоловік… ти, по суті, знаєш його тільки недавно… тому що я його приятелька з давніх-давен, тому що вже перша його духівниця, складена за життя Форестьє, була на мою користь.
Дю Руа почав міряти сягнистими кроками кімнату.
— Ти не можеш прийняти цього, — заявив він.
— Гаразд, — байдуже відповіла Мадлен, — тоді не варто чекати суботи; ми можемо зараз же повідомити пана Ламанера.
Він спинився перед нею, і вони знову якусь мить дивились одне одному в вічі, намагаючись сягнути до найглибших таїн серця, добратися аж до джерел думки. Вони силкувались оголити одне одному совість цим палким і мовчазним допитом. Це була внутрішня боротьба двох істот, що, живучи поруч, залишаються чужими, завжди підозрюють одне одного, стежать, вишукують, але не можуть дістатись глибин душі.
І раптом Дю Руа прошепотів їй просто в обличчя, стишивши голос: