— Признайся, що ти була коханкою Водрека.
Мадлен знизала плечима:
— Це безглуздо… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.
Він тупнув ногою:
— Ти брешеш! Це неможливо!..
Вона спокійно відказала:
— А все ж таки це так.
Він знову почав ходити по кімнаті і ще раз спинився:
— Тоді поясни мені, чому він залишив усе своє майно саме тобі?
— Це дуже просто, — недбало й байдуже відповіла вона. — Як ти сам недавно казав, у Водрека не було інших друзів, крім нас, краще сказати, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Моя мати була компаньйонкою у його родичів. Він так часто бував у нас! А що в нього не було прямих спадкоємців, то він і подумав про мене. Що він мене трохи любив, це можливо. Але ж якої жінки не люблять отак? Можливо, це прихована, таємна ніжність керувала його пером, коли він написав моє ім’я, надумавши висловити останню волю. Чом би й ні? Він приносив мені квіти щопонеділка. Тебе це нітрохи не дивувало, а тобі ж він їх не приносив, авжеж? А тепер він дарує мені своє майно з тієї ж самої причини, ще й тому, що йому нема кому лишити його. Було б, навпаки, дуже дивно, якби він лишив його тобі. Чому саме? Хто ти йому?
Вона говорила так природно й спокійно, що Дю Руа завагався.
— Однаково ми не можемо прийняти спадщину за таких обставин, — сказав він. — Це справило б дуже прикре враження. Пішов би поговір, кожен почав би пащекувати й сміятися з мене. Товариші по службі вже й так заздрять мені й нападають на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто інший, дбати про свою честь і про свою репутацію. Мені не подобає згодитись, дозволити, щоб моя дружина прийняла таку спадщину від чоловіка, якого злі язики і так уже називали її коханцем. Форестьє, можливо, примирився б із цим, але я — ні в якому разі.
— Ну, що ж, друже мій, не приймаймо, — лагідно прошепотіла вона. — Буде на один мільйон менше в нашій кишені. Тільки й того…
Дю Руа все ще ходив по кімнаті. Він почав міркувати вголос, висловлюючись на адресу дружини, але не звертаючись безпосередньо до неї.
— Ну, що ж, це так… на один мільйон менше… тим гірше… Водрек не розумів, коли складав цю духівницю, яку помилку робить він проти тактовності, як зневажає звичайність. Він не бачив, в яке фальшиве, сміховинне становище він мене поставить… Усе в житті залежить від відтінків… йому слід було лишити мені половину, тоді все було б гаразд.
Він сів, поклав ногу на ногу і закрутив кінчик вуса, як робив у хвилини досади, турботи чи важкої задуми.
Мадлен узялась до вишивання, над яким вона час від часу працювала, і сказала, вибираючи колір шерсті:
— Щодо мене, то моє діло мовчати. Вирішуй сам.
Він довго не відповідав; нарешті невпевнено мовив:
— Світ, ніколи не зрозуміє ні того, що Водрек міг зробити тебе єдиною своєю спадкоємицею, ні того, що я міг би дозволити це. Прийняти так цю спадщину — це означало б визнати… визнати з твого боку злочинний зв’язок, а з мого — ганебне потурання… Розумієш, як тлумачили б нашу згоду? Тут треба придумати якийсь спосіб, якийсь дотепний спосіб, щоб вийти з цієї халепи. Приміром, поширити чутку, що Водрек поділив своє майно між нами, подарувавши половину чоловікові, половину — дружині…
— Не бачу, як це можна було б зробити, коли є формальна духівниця, — заперечила Мадлен.
— О, це дуже просто! Чому б тобі не відступити мені половину спадщини дарчим листом? У нас нема дітей, отже, це можливо. В такий спосіб ми заткнули б рота наклепникам.
Мадлен трохи нетерпляче зауважила:
— Я все ж не бачу, як можна було б заткнути рота наклепникам, коли є документ, підписаний Водреком.
— А хіба нам треба показувати його або наліплювати на стіни? — сердито мовив Дю Руа. — Ти верзеш дурниці. Ми скажемо, що граф де Водрек поділив між нами нарівно своє майно, та й край… Адже тобі ніяк прийняти цей дар без моєї згоди. А я дозволяю це тобі лише з умовою поділити спадщину, бо це врятує мене від глузів і кпинів у світі.
Мадлен ще раз пильно глянула на нього:
— Як хочеш. Я згодна.
Дю Руа підвівся і знову почав міряти кроками кімнату. Здавалось, він знову вагається; тепер він уникав проникливого погляду дружини.
— Ні… ні, ні… мабуть, краще зовсім відмовитись… — сказав він нарешті.— Це було б достойніше… коректніше… чесніше… А втім, при такому повороті справи нам нічого було б закинути — нічогісінько. Найдоброчесніші люди не могли б докорити нам ні в чому.
Він спинився перед Мадлен.
— Так от, коли хочеш, люба, я зараз повернусь сам до пана Ламанера, щоб порадитися з ним і пояснити справу. Я скажу йому причину свого вагання і додам, що ми спинились на думці поділити спадщину — задля пристойності, щоб уникнути пліток. Коли я прийму половину спадщини, то, певна річ, ніхто вже не матиме права здіймати нас на глузи. Це значить голосно сказати: «Моя дружина приймає спадщину тому, що приймаю я сам, її чоловік, якому належить судити про те, що вона може робити, не компрометуючи себе». Інакше це був би скандал.